Частина друга - Нова реальність

Акане повільно відкрила очі. Спочатку все було розмитим: бліде світло, важкі тіні, дивний запах, який вона не могла розпізнати. Її голова розколювалася від болю, кожен удар серця віддавався глухим стукотом у скронях. Вона кліпнула кілька разів, намагаючись сфокусуватися на оточенні, але побачене лише збільшило її плутанину.

Стеля над нею була високою і прикрашеною химерними візерунками. Складні картини в дерев’яній рамі, позолочені елементи, і мерехтіння свічок на канделябрах створювали атмосферу середньовічного пишного замку. Вона лежала на величезному ліжку з балдахіном, обтягнутим важким темним шовком. Подушки під її головою були надзвичайно м’якими, обшитими тканинами, які вона могла уявити лише у фантазіях про багатство.

Акане завмерла, боячись навіть поворухнутися. Що це за місце? Як вона тут опинилася? Її свідомість була сплутаною, і в грудях зароджувався страх.

“Це сон?” — вона подумала, сподіваючись знайти в цьому пояснення. Можливо, все це було галюцинацією. Адже останнє, що вона пам’ятала, — це дорога додому, звук гальм і удар... Її серце стиснулося. Вона відчула, як в горлі піднімається клубок, а з очей навертаються сльози.

“Я померла?”

Ця думка охопила її раптово, мов удар блискавки. Її руки затремтіли, коли вона стиснула пальці на м’якому покривалі, відчуваючи тканину під руками. Це було занадто реально, щоб бути сном. Вона глибоко вдихнула, вдивляючись у дивну кімнату, яка зовсім не нагадувала нічого з її реального життя.

Стіни були обшиті деревом із різьбленням, а вікна, затягнуті важкими бордовими шторами, ледь пропускали світло. Декілька високих шаф із золотими ручками стояли вздовж стін. На них були книжки з шкіряними палітурками, декілька ваз із квітами та навіть коштовності, що лежали безтурботно, ніби забуті.

Акане різко вдихнула і ущипнула себе за руку, щосили, очікуючи, що це збудить її. Але біль був реальним, пронизуючим, і з його відчуттям прийшло усвідомлення: це не сон.

— Ні... Ні, це неможливо, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по її хребту пробіг холод.

Вона змусила себе підвестися. Її тіло відчувалося важким, незграбним, але не так, як після аварії. Вона подивилася на себе: довга сукня із тонкої тканини, що облягала її тіло, була точно не її. Золоті й сріблясті візерунки покривали корсаж, а поділ був прикрашений ніжним мереживом.

Вона обвела кімнату очима, поки її погляд не зупинився на високому дзеркалі у важкій золотій рамі. Дзеркало стояло трохи осторонь, і, здається, воно саме чекало, щоб вона підійшла ближче. Акане несвідомо зробила кілька кроків, наближаючись до нього.

Коли вона побачила відображення, її тіло застигло. На неї дивилася незнайомка.

Це обличчя… Вона не знала, хто це. Великі зелені очі були яскравими і глибокими, нагадуючи весняну траву. Руде волосся спадало хвилями на плечі, виблискуючи золотими відблисками. Шкіра була блідою з легким рум’янцем, підкреслюючи її молодість. Риси обличчя були чіткими: високі вилиці, м'який ніс і повні губи, що надавали їй елегантного вигляду.

Акане торкнулася свого обличчя, але на дотик це була не її шкіра, а відображення повторювало рухи.

— Але як? — вона прошепотіла, її голос задрижав. — Це... не я.

Вона наблизилася до дзеркала, уважно розглядаючи своє тіло. Її руки, її пальці, навіть нігті — усе було іншим. Ніжні, довгі пальці, які вона ніколи раніше не бачила. Її сукня була схожа на вбрання принцеси з середньовічних казок, а не на звичну шкільну форму чи прості джинси.

— Ні, це... це не може бути правдою.

У голові шуміло. Її дихання стало частішим, а груди здавалося стискали залізними обручами.

“Це сон. Я просто сплю. Це має бути сон!”

Вона вщипнула себе ще раз, так сильно, що відчула гострий біль. Але замість того, щоб прокинутися, лише сильніше переконалася, що це не галюцинація.

Її пальці почали нервово смикати тканину сукні, вона пройшла кімнатою, шукаючи щось, що могло б пояснити, де вона і що сталося.

І тут двері відчинилися. Її тіло застигло, серце забилося ще сильніше. У порозі стояла жінка, вбрана у скромну, але елегантну сукню кольору слонової кістки. Її обличчя було спокійним, але погляд уважним, майже холодним.

— Пані Лея, ви прокинулися, — сказала вона рівним голосом, трохи схиливши голову.

Акане не могла вимовити ні слова. Вона просто стояла, дивлячись на жінку, ніби та була примарою. Її губи ледь розтулилися, коли вона зірвалася на крик:

— Хто ви?! Що це за місце?!

Її голос прозвучав гучно, здавалося, навіть лунко в цій величезній кімнаті. Жінка дивилася на неї з легким здивуванням, але залишалася спокійною.

— Пані, ви вдома. У замку. У своїй кімнаті.

— У замку? — Акане відчула, як слова відгукуються глухим болем у її голові. — Це якийсь жарт?

— Вам не варто хвилюватися, — жінка зробила крок уперед. — Принц Крістіан особисто приніс вас сюди.

— Принц? Приніс мене? — Акане відчула, як її ноги слабнуть. — Це якась помилка. Це не…

Вона торкнулася обличчя, ніби це могло повернути її у звичну реальність. Але нічого не змінилося. Її руки були все тими ж чужими руками, а перед очима все ще була ця незрозуміла кімната.

— Це... неможливо... — прошепотіла вона, і світ навколо похитнувся.

Акане відчула, як підкошуються ноги, і, щоб не впасти, схопилася за спинку найближчого стільця. Вона вдихнула глибше, намагаючись заспокоїти шалений стукіт серця, але її мозок відмовлявся приймати побачене.

“Замок. Принц. Що це взагалі означає? Це... це неможливо!”

— Пані Лея, вам не слід так хвилюватися, — жінка, здається, відчула її слабкість і зробила ще один обережний крок уперед. — Ви тільки-но прокинулися. Ваше тіло ще слабке після всього, що сталося.

— Після чого? — голос Акане прозвучав різкіше, ніж вона очікувала. Вона подивилася прямо в очі незнайомці, які здавалися занадто холодними, надто байдужими до її стану.

— Вам краще відпочити, — відповіла жінка спокійно, ухиляючись від прямої відповіді.