Частина перша - Початок і кінець

Замок був сповнений темряви, навіть в той час, коли світив місяць. Глибокі, вологі коридори, покриті мохом та пилом, нагадували про стародавню і таємничу силу, що пробуджувалася в кожному камені цього місця. Вся атмосфера вражала холодом і безнадією, наче кожна стіна могла вловити і поглинути навіть найменший рух.

Лея йшла через підземелля, крокуючи по кам'яних плитах, що ледь чутно відгукувалися її рухами. Вона відчувала, як її серце б'ється гучніше з кожним кроком. Втеча була її єдиним шансом. Якби її схопили, це стало б початком кінця. Принц... Принц і його потреби, його жорстока і холодна натура, безжалісні укуси, які виснажували її день за днем. Вона не могла дозволити цьому тривати ще хоч хвилину.

Її тіло вже не було таким, як раніше. Від постійної втрати крові, від його жорстоких обіймів і постійних вимог, вона ставала все слабшою. Він брав більше, ніж його було потрібно насправді. Лея могла відчути, як кров, яку він брав від неї, ослаблює її, лишаючи сил та життєвої енергії. Вона знала: якщо не вдасться втекти сьогодні — все буде втрачено.

Не дивлячись ні на що, вона збиралася знайти вихід. Вона не чула ні звуків, ні рухів. Тільки її власне дихання і запаморочення від слабкості, що перетворювало кожен її крок на біль. Її пальці мимоволі стиснули кинджал, який вона вкрала з покоїв одного з лицарів. Кинджал був холодним, тяжким у її руках, але він був її єдиним шансом.

Вона обережно пробралася крізь вузький прохід, де стіни були такими тісними, що здавалося, вони ось-ось зімкнуться. Важке повітря підземелля тиснуло на груди, але попереду, за кам’яними стінами, вже виднівся світло-сірий проблиск — маленька тріщина, яка вела на поверхню.

Затамувавши подих, Лея зробила крок, потім ще один. Холодний вітерець торкнувся її обличчя, коли вона нарешті вибралася на свободу. Перед нею відкрився темний ліс, мовчазний і величний, де високі дерева простягали свої вузлуваті гілки до неба. Повний місяць, великий і яскравий, осявав простір, кидаючи довгі й загрозливі тіні, які вигравали химерними формами на землі.

Вперше за довгий час вона вдихнула свіже повітря, наповнене запахом вогкої землі й хвої. Тут, на відкритому просторі, Лея на мить відчула полегшення, ніби сама природа подарувала їй короткий відпочинок від постійної напруги. Але разом із полегшенням прийшло й відчуття тривоги. Вона розуміла, що це лише коротка перепочинок, бо небезпека, яку вона залишила позаду, могла наздогнати її будь-якої миті.

Але це полегшення тривало лише мить. Раптом тишу ночі прорізав гавкіт — далекий, але вже знайомий. Він набирав силу, ставав ближчим і голоснішим. Лея застигла, прислухаючись, і відчула, як її серце починає шалено калатати. Собаки. Їх випустили, і це означало одне: вони вже на її сліду.

Паніка накотила, мов хвиля. Її ноги застигли, хоч мозок кричав бігти. Але куди? Лицарі були поруч. Вони не могли дозволити їй втекти, не могли дати їй шанс на свободу. 

Лея різко вдихнула холодне нічне повітря, намагаючись зібратися. Місячне світло, яке раніше здавалося їй надією, тепер відкидало довгі тіні, в яких могла причаїтися загроза. Ліс здавався безмежним, але чи знайде вона в ньому порятунок? Чи ліс стане її пасткою?

Гавкіт наближався. Часу більше не було. Вона мусила рухатися. Зробивши крок вперед, потім ще один, Лея відчула, як напруга в її тілі змішується з рішучістю. Вона вже зробила вибір — боротися до останнього подиху.

Лея кинулася вперед, петляючи між деревами. Віття хльоскало по обличчю, залишаючи тонкі подряпини, але вона не зупинялася. Її дихання ставало все більш уривчастим, серце билося так гучно, що вона більше чула його, ніж гавкіт собак. Проте вони були поруч, і вона знала це. Кожен її рух міг стати останнім.

Її ноги зачепили корінь дерева. Вона впала, різко вдарившись об землю. На мить усе затихло — лише її важке дихання і звук серця, що билося, немов барабан. Але гавкіт не припинявся, і тепер до нього приєдналися голоси.

— Вона там! — почувся гучний крик.

Піднявшись, вона знову побігла. Лея кинулася вперед, вирішивши більше не зупинятися. Її ноги розрізали суху траву, вона бігла через рівнину, наче за межами цього світу. Відчай гнав її далі, серце билося так сильно, що вона ледь чула гавкіт собак і голоси переслідувачів. Але з кожним кроком темрява ставала густішою.

Раптом вона опинилася серед дерев. Вузька стежка, якою вона бігла, зникла, залишивши лише хаотичні переплетіння гілок і коріння під ногами. Вона вдивлялася в темряву, намагаючись зрозуміти, куди рухатися далі, але все довкола здавалося однаковим. Її груди стискалися від нестачі повітря, а очі швидко бігали в пошуках хоч якогось шляху.

І тоді вона побачила їх. Світло смолоскипів, що пробивалося між стовбурами. Полум'я здалося їй ще яскравішим у темряві лісу. Вогні рухалися з різних боків, поступово звужуючи коло. Їх було багато, і кожен крок переслідувачів звучав дедалі ближче.

Лея відчула, як паніка охоплює її. Вона обернулася, намагаючись знайти інший шлях, але навкруги лише темрява і дерева. Здавалося, весь ліс ожив, ставши її ворогом, що тримав її у своїх тенетах.

"Куди?" — вона вдихнула, намагаючись зібратися, але відповідь не приходила. Усі дороги здавалися однаково безнадійними.

І раптом, коли світло смолоскипів стало майже нестерпно яскравим, а гавкіт собак звучав, наче зовсім поруч, її страх досяг апогею. Здавалося, це кінець, фінальний акт у виставі, де її життя було лише здобиччю для мисливців. Дихання виривалося уривками, ноги ледве тримали, але вона не падала.