Розділ 12

Лук’ян

Дивлюсь на обрубок ключа і навіть не знаю, що сказати. З однієї сторони це така дрібниця, що просто навіть зважати не варто. А з іншої — як вибратись? Я не планував тут ночувати. Що правда  і до Дема не збирався. Навряд чи йому зараз до молодшого брата після того, що з Нікою трапилось.

У мене й самого руки свербіли натовкти тут мразоту мордякою об асфальт. Ненавиджу таких слизняків. За стільки років роботи з хлопцями перебачив не один десяток мажорів, що думали, наче світ їм належить і всі зобов'язані на задніх лапках скакати. Відсіював навіть у скрутні часи подібних клієнтів. Не потрібно мені, щоб потім казали, що хтось з хлопців "Скайвокера" змусив дівчину силою чи скривдив слабшого.

Русалка перелякано зиркає на мене величезними очима. Губи тремтять від емоцій.

— Вибач, — пищить.

А що мені з того вибач? Спочатку не знати чого нагарчала на мене, потім зламала ключа.

— Відійди, — ледь стримуюсь, щоб не гаркнути у відповідь. Вона й так тремтить від страху. Не хочу загострювати. Але ремінцем пару раз варто було б відходити. І ні, не через поламаний ключ, через те, що спочатку діє, а потім думає.

Намагаюсь підважити уламок пальцями та витягти. Коли не виходить, йду за плоскогубцями. Після них у хід йде цупкий дріт. Проте всі мої хитрощі виявляються даремними. Ключа наче хтось приклеїв до серцевини. І я розумію, що без слюсаря не обійтись. Тільки хто о такій пізній годині погодиться поїхати. Та ще й у самий розпал зимових свят.

Знаходжу в Інтернеті кілька номерів, обдзвонюю. Як і очікувалось, результату ніякого. Хтось не взяв слухавку, а хтось просто відмовився. Я думав, що найгірше за день минуло. Ніка врятована, того покидька, що знущався з бідних дівчат, затримано, і батько прокурор уже не допоможе. А тут Русалка мені на голову.

Весь цей час Анфіса нервово гризе ніготь великого пальця, зіщулившись біля стіни. Точніше, майже злившись з нею.

— Ходім, — зітхаю, уже підозрюючи, яка буде реакція на мою пропозицію.

— Куди? — перелякано кліпає.

Переминається з ноги на ногу. Кидає крадькома погляд на двері. Так-так дорогенька, а шлях на свободу закритий, при чому тобою ж самою.

— Нагодую тебе, чаєм напою й вирішимо, де тобі ночувати, — повідомляю. Й терпляче чекаю на вибух вулкана.

— Тобто? — рожеві губки здивовано округлюються.

— Тобто ти лишаєшся в мене на ніч.

— Ні… — трясе головою. Бідолашка, ще не усвідомлює, що виходу в неї немає. — Я не можу. Ти не розумієш!

— Це ти схоже не розумієш. У замку ключ. Його не витягти. Завтра приїде брат, когось привезе.

— Це ти не розумієш, — стогне з незрозумілим розпачем. — Мені треба! Дуже треба йти. Мені не можна ту з тобою бути. Раптом хтось побачить.

Я лиш хитаю головою. Дивна дівчина. Яка різниця, хто що побачить? Для чого так паритись думкою тих, кого ти навіть не знаєш. Та йду щось готувати на вечерю. Власне, перед несподіваним приходом Насті я збирався замовити піцу й провести вечір в компанії якого новенького серіалу. А потім чкурнути до друзів.

А тепер і піцу не замовиш, і серіал не подивишся. Зате компанія з'явилась, і не скажу, що неприємна. Аби тільки сердитись припинила і вважати мене ледь не ворогом народів.

З глибокою надією заглядаю в напівпорожній холодильник. А поки шукаю хоч щось, чую краєм вуха, як тихо лається Анфіса, клацає ручка, щось важке падає на підлогу. Намагається витягти — моментально розумію. Зрозуміло, що в неї нічого не виходить, скоро вона з'являється у дверях кухні.

— Сподіваюсь, ти не проти яєчні з помідорами й сиром, — повертаюсь до неї. — Більше в моєму холодильнику нічого їстівного не знайти.

— Не проти, — сідає й втомлено опускає голову на руки.

— Може батькам повідом, що з тобою все гаразд, — пропоную.

Наша з Демом бабуся певно б з розуму зійшла, якби ми отак на ніч кудись завіялись. Звісно, вісімнадцятирічним хлопцям і погуляти хочеться, але, бабуся то святе. Немає нічого соромного, щоб повідомити старенькій, що будемо пізно. Не в цьому виявляється дорослість, а у тому, що усвідомлюєш свою відповідальність за інших. Саме так одного разу відрізав Дем, коли над нами в черговий раз почали підсміюватись друзі. Після цього всі смішки стихли й більше нас не зачіпали.

— Сестрі… — виправляє. — Але я не можу, мій телефон зіпсувався. Після… Після Нового року.

Голову вона так і не підіймає. Лиш зітхає важко. І я не можу відвести погляд від того, як тоненька тканина футболки напинається на гострих намистинах хребців. Ну до чого ж вона худенька, наче недоїдає. А може багато нервує, переймається. Й знову прокидається дивне бажання її захищати. Вберегти від всього лихого, що є в цьому світі.

— Покупався? — відразу ж здогадуюсь.

Червоніє і сором'язливо киває.

— То можеш з мого подзвонити. Анжелин номер є в телефонній книзі...

— Ні! — якось занадто різко скрикує. Аж здригається від страху.

Підіймаю брови, здивований реакцією. Але в цей момент у сковорідці починає голосно шкварчати, і я змушений повернутись до неї.

Яєшня підсмажилась як треба. Страва проста, а проте мені смакує на милу душу. Сподіваюсь і Анфісі сподобається, бо бачить бог, їсти їй треба значно більше, ніж вона звикла. Посипаю тертим сиром, ще кілька хвилин чекаю, поки він розплавиться на гарячій поверхні й знімаю з плити. Розкладаю по тарілках. А коли  повертаюсь до неї, вона зосереджено щось клацає в телефоні.

— Таки вдалось у месенджер написати, — відкладає його в сторону.

Не уточнюю, що саме. Інтуїція підказує, Анфіса з усіх сил намагаєтьяс приховати де вона зараз. І цікаво, чому батьки не турбуються про неї. Не дзвонять, не цікавляться, та й вона сама не ставить їх до відома. Сестра передасть? Чи вони настільки суворі, що приїдуть двері виламувати в мою квартиру?

— От і чудово. А тепер їж! — підсовую паруючу тарілку.

Нерішуче бере виделку, пару раз щось наколює в тарілці, возить зубчиком туди-сюди, а потім відкладає.