Розділ 11

Хоч і пояснюю собі, що мої почуття нелогічні, марні, і навіть зрадливі, але нічого не можу зробити. Тільки злість виникає, чому я так відчуваю, чому так прикипіла до своєї дитячої фантазії. Адже принц-Лук’ян, що жив в моїй голові з дитинства, зовсім не схожий на свій прототип. Я закохалась у фантазію, в самі почуття, не в людину. Проте хіба серцю накажеш?

— Це чудово! — витискаю посмішку.

Сигнал духовки рятує від подальшої розмови. Витягую деко, акуратно лопаточкою перекладаю у тарілку обід, виставляю на стіл.

— О, я така голодна, Фень, що готова навіть коня з’їсти. Дякую! — задоволено мружиться.

І я вперше дратуюсь на щиру посмішку сестри.

— Зараз руки помию… Одна нога тут, друга там! — обіцяє.

Кинувши куртку просто на подолу в коридорі, біжить до ванної.

З якимось приреченим відчуттям, підіймаю, вішаю на гачок і виходжу з кухні. Знаю, що мені допоможе побороти це гидке неправильне почуття — навчання. Чим більше буде голова зайнята наукою, тим менше залишиться в ній місця для пустих мрій та недолугих почуттів. Бо спільну вечерю не витримаю.

Але навіть у цій затишній схованці Енж мене дістає. Її радісний голос просто неможливо не почути.

— Мама дзвонила! — кричить прямо з ванної.

І свідомість відразу чіпляється ще за один привід похвилюватись.

— Я сказала, що ти в мене і найближчим часом не повернешся, — з'являється на порозі з рушником в руках. Кидає на мене занепокоєний погляд.

— Невже хвилюється? — бурчу, копирсаючись у рюкзаку. Ніяк не можу знайти потрібну книгу. Все щось не те до рук потрапляє.

— Діждешся від неї! — пирхає. — Але без тебе їй важче...

— Посуд нема кому помити? — іронічно здіймаю брову, відірвавшись від своїх пошуків.

Енж злегка знизує плечима.

— Та хто зна, може… Я сказала що ти житимеш у мене стільки, скільки тобі буде потрібно. Вона звісно обурювалась, що ти неповнолітня, натякнула, що квартира на їх гроші куплена. Але я відповіла, що квартира моя, на мене записана і я можу приймати в себе кого захочу.

— Дякую, Енж. Але не варто було... Я не хочу, щоб ти через мене псувала відносини з батьками... — напружено закусую губу. Про те, що у сестри можуть бути проблеми, через те, що мене прихистила, я якось не подумала. І тепер почуття провини потроху починає розповзатись всередині.

— Вона перебіситься, все забудеться, Феня, — легковажно махає рукою. — Та й куди ти підеш? Невже думаєш, що я тебе на вулицю вигоню? Яка ж з мене сестра? Не хочу бути схожою на них...

— Я не повернусь до них... — хитаю головою.

— Знаю...

Ми замовкаємо, залишаємось на якусь мить на одинці зі своїми думками, але через хвилину Анжела несподівано питає.

— А що ти шукаєш?

Аж підстрибую. Вже й забути встигла, що в мене невеличка проблема.

— Книгу... трясця! А вона мені потрібна.

— Загубила десь?

Задумуюсь.

— Так, — повільно тягну. Згадую, як викладала її на лаву в роздягалці, щоб на низ кинути пакет з одягом в якому прибирала. І певно, поспішаючи, залишила на лавці. — На роботі…

— Тоді нічого страшного, завтра забереш, — знизує плечима.

А я поспіхом застібаю блискавку рюкзака і вскакую з дивана.

— Мені вона сьогодні потрібна! Я побіжу.

— Куди? Вже темно!

Махаю рукою.

— Я швидко!

Уже на ходу натягую теплі штани, светр. Хапаю рюкзак, напівдохлий телефон. Він, на диво, в руці оживає, екран миготить підсвіткою, в месенджер приходять один за одним повідомлення. А як тільки вибігаю з під'їзду, починає дзвонити. Навіть на номер не дивлюсь, очікую почути в слухавці голос мами. Але звучить несподівано інший.

— Анфіса!

— Т-т-так… — ошелешено завмираю. Серце сіпається, стукотить об ребра. Щокам, не дивлячись на мороз, стає жарко. Від злегка хрипкого голосу хребтом біжать мурашки.

Як Лук'ян дізнався мій номер?

— Ти забула дещо на роботі. Я якраз додому їду, можу закинути... Тільки вийди з під'їзду.

— Е-е-е… — тягну. Судомно вирішую, як відмовитись. Ледь телефон з рук не випускаю від хвилювання. Куди ж він поїде? Знає лише адресу батьків. Трясця! — Ні, не треба! — скрикую якось дуже напружено і злегка істерично. Сама себе ненавиджу за емоційність. — Я до твого дому підійду!

— Навіщо? На вулиці пізно, мороз! Залишайся вдома! — мені навіть бачити його не треба, щоб уявити, як невдоволено супляться брови й підтискаються чітко окреслені вуста. Образ Лук'яна, задається, намертво викарбувався в голові. Ще один привід себе ненавидіти.

— Я недалеко від твого будинку, — нахабно брешу. 

Щоки ще дужче починають горіти.

Похапцем прощаюсь і біжу на маршрутку. Треба дійсно з’явитись якомога швидше, а то  не повірить. Шкода витрачати ті кілька гривень, але втішаю себе, що зароблю ще.

Мені щастить. Як тільки добігаю до зупинки, до неї ж під'їжджає яскраво-жовтий "Богдан" з потрібним номером маршруту. З розгону застрибую на сходинку, та, відхекуючись, зручно вмощуюсь у салоні, обравши останнє крісло біля вікна.

Мовчки дивлюсь крізь шибку на освітлену ліхтарями та новорічними гірляндами вулицю, відраховую зупинки. Трохи нервуюсь, бо в цьому районі була лиш пару разів. Але на щастя добре пам’ятаю дорогу. До того ж якщо навіть і вийду не на своїй зупинці, а раніше чи пізніше — дорогу знайду.

Проте до таких мір не доводиться звертатись. Безпомильно впізнаю новий район, яскраві новобудови та чистенький, наче щойно встановлений навіс зупинки. Назва не просто написана фарбою на білому фоні, а ще й вправно викладена по контуру неоновими стрічками. Новорічний дух тут панує як ніде. Вчасно виходжу й ось через кілька хвилин я біля дверей знайомого під'їзду.

Світлі сходові майданчики, чисті стіни – цього так не вистачає в моєму. Навіть горщики з вазонами подекуди височіють у кутках, цікаво, хто про них турбується. Мовчки підіймаюсь, тільки пройшовши пару прольотів згадую про ліфт — звикла бігати пішки.