Розділ 10

Будильник дзвенить як навіжений. Навпомацки його відключаю. Глипаю краєм ока у вікно — темрява. То чого ж він розтринькався? Лиш через хвилин десять згадую — Лук’ян. І озноб біжить по хребту — спізнююсь! Схоплююсь з ліжка, тру заспані щоки. Книга на якій я спала, ткнувшись обличчям, намуляла вилицю. Так і знала, що ділова українська мова найнудніший предмет у світі. Хоча саму мову я люблю, літературу, сучасну. Жадан в моєму серденьку назавжди. А от авторську методичку місцевого ВУЗу читати гірше смерті. Не дивно, що вирубилась буквально на другій сторінці. Ще й після вчорашніх нервових потрясінь.

У ванній ледь впізнаю себе. На обличчі відпечатався край книги, прорізує рожевою смужкою щоку. Під очима мішки, в яких з легкість можна сховати відро картоплі, при чому в кожному з них. Волосся — я так і не змогла знайти свій гребінець, а може й взагалі забула у батьків — нагадує чуприну Білла Кауліца, від якого я фанатіла у школі. І, якщо останньому вона неймовірно личить, то мене перетворює на банші. Але принаймні видно, що я навіть сполю з наукою.

Чищу зуби вмиваюсь. Кава сніданок — мимо. Часу не вистачає навіть на те, щоб підібрати гарну зачіску. Скручую дульку, закріпляю пружинкою. Може й не розтріпається по дорозі.

Енж ще спить. Вчора ми допізна говорили на кухні. Я стільки сліз виплакала, навіть не підозрювала, що в мені стільки вологи. Наревілась до головного болю.

Тихенько натягую куртку, кросівки, підхоплюю рюкзак. Акуратно зачиняю двері, намагаючись не сильно клацнути язичком замка і збігаю по сходах.

До знайомого фітнес-центру добираюсь за пів години. Але біля входу ще яку хвилину стою нерішуче. Мнусь з ноги на ногу. А раптом він просто пожартував, чи пригрозив, а насправді мене тут ніхто не чекає? І не передзвониш же. Телефон після того, як виконав місію будильника, відійшов на покій. Може пізніше вдасться реанімувати його. Мені б нового, та де на нього гроші взяти. Треб скопити дві стипендії. Але ж жити на що? Тим паче тепер, коли пішла на вільні хліба.

— Прийшла! — звучить за спиною.

Підстрибую від несподіванки, повертаюсь. От як у нього виходить так безшумно підкрадатись? Так і до серцевого нападу недовго.

— П-п-привіт! — киваю у відповідь, намагаючись заспокоїти шаленіюче серце.

— Привіт! — тягнеться до ручки дверей й широко прочиняє скляні стулки. — Проходь швиденько!

Шмигаю в люб'язно прочинені двері й потрапляю в хол. Зараз, при світлі дня він виглядає зовсім  іншим. Світлими, просторим. Кілька диванчиків стоять вздовж стін. На маленьких столиках розкладені журнали та реклами.

— Йдемо-йдемо… — підштовхує долонею в спину, коли завмираю, з цікавістю розглядаючи приміщення.

Ми звертаємо в невеличкий коридорчик.  — Ось жіноча роздягалка. Можеш там залишити свої речі та переодягтись, — вказує на перші двері справа. — А потім сюди до мене йди, — киває на протилежні.

Здивована й трохи ошелешена виконую, як наказав. Цікавість розбирає, що ще задумав Лук’ян і для чого.

Обираю першу-ліпшу шафку. Складаю туди рюкзак, одяг. Натягую старенькі спортивки й футболку з трохи божевільним райдужним єдинорогом на грудях, яку роки два назад придбала на секонді за смішні гроші, й на секунду поринаю у спогади. Колись ця футболка дуже мені подобалась, я носила її при кожній вдалій нагоді поки не поставила величезну пляму від вишневого соку. Ми тоді з Антоном посперечались хто швидше вип’є літрову пляшку. Я виграла. А пляма залишилась в якості медалі переможцю.

Зітхаю. Як же я сумую за друзями. Раніше ми й дня не могли не провести, щоб в чаті не потриндіти. А зараз… Ну може вони й триндять. А я…

Ковтаю сльози. Навіть не уявляла, що мені настільки їх не вистачатиме. Але поки не готова відновити спілкування, хоч це й не найбільше моє розчарування за останній час.

Виходжу з роздягалки, прямую до вказаних дверей й за кілька секунд уже стою на порозі величезного залу. От зараз і дізнаюсь для якої мети я знадобилась Лук'яну Радченку. 

***

Половина підлоги вкрита такими тоненькими, зробленими з пінки килимочками. Інша блискуча, ламінатом. Біля стін на величезного на всю стіну вікна розташувались тренажери.

— Уже? — Повертається до мене Лук’ян. Він саме возиться з одним із килимків, намагаючись прилаштувати його якомога рівніше.

Киваю у відповідь.

— Отже, дивись. Сьогодні в цьому залі я проводжу тренування. Твоє завдання — підготувати його до занять. Протерти підлогу, підвіконня, пропилососити. За звичай ми це робимо вранці та ввечері. Від активної діяльності та через відчинені вікна пил осідає дуже швидко. Взимку це не так помітно, а от в теплу пору здається що й години не минає, як все вкривається порохами. Наша прибиральниця, Євдокія Василівна, ти її вже знаєш, відпросилась на ранок. І нам потрібна термінова заміна. Справишся?

— Так, — знизую плечима, це не найгірше, що можна було вигадати. Все виявилось не так страшно, як я собі нафантазувала.

Де інвентар прибиральниці, я вже знаю, тож швидко берусь за діло. Витягую пилосмок, проходжусь щіткою по поверхні. І поки виконую завдання, краєм ока спостерігаю за Лук'яном.

Спочатку він щось читає у своєму записнику, звіряє з телефоном. Потім, знявши толстовку й залишившись у футболці й шортах, береться за розминку.

От тоді я вже як можу відводжу погляд. Вдаю що немає нічого цікавішого ніж протирати ганчіркою біле підвіконня. Та очі, наче зачаровані, раз по раз скошуються у бік Лук’яна. І я залипаю на те, як він рухається, як плавно перекочуються натреновані м’язи, як окреслює футболка його тіло… Чи думала, маленькою дівчинкою, що коли-небудь не через вікно буду за ним спостерігати, а наживо, буквально за пару метрів. В горлі пересихає, а пальці судомно стискають ганчірку.

Таки знаходжу в собі сили, щоб опам'ятатись, й відразу ж даю собі подумки штурханця. Як можна бути настільки легковажною — подумки лаю себе й знов берусь до роботи.

З прибиранням закінчую за пів години та з полегшенням стягую набридлі рукавички. Від них шкіра на руках неймовірно свербить.