Розділ 9

Анфіса

Як же не хочеться до батьків. Хоч вони вже і на роботі, а від думки що опинюсь в знайомих стінах буквально вивертає. Навіть затишний сховок в моїй кімнаті не приваблює бажаним спокоєм. З недавніх пір навіть там себе почуваю незахищеною. Втішаю себе думкою, що ще трішки залишилось, і я з’їду. Але це допомагає лиш тимчасово.

Двері відчиняю власним ключем. У квартирі пахне котлетками й татовим одеколоном. Роззуваюсь, йду на кухню. У мийці гора посуду. Мама, видно, поспішала, не встигла помити. Доведеться мені. Бо, якщо заб'ю на нього, то вислухаю стільки всього у свою адресу, що жити після такого не захочеться. Зате хоч шукати чим перекусити не треба завдяки Лук’яну. А значить на одні тарілку й виделку менше мити.

Гмикаю подумки, навіть посміхаюсь від згадки, наскільки мило виглядав Лук'ян у плити. Ось вже чого-чого, а цього я не очікувала, коли фарбувала стелю. Сам його величність Радченко як простий смертний смажить картоплю. Навряд чи багато дівчат можуть похвалитись, що спостерігали подібну картину навіч.

Поки перемиваю тарілки та сковорідку з каструлею мимоволі повертаюсь до нашої з ним розмови. Про Анжелу, як я боялась, він навіть не питав. Більше про мене, мої мрії та життя. А от для чого я завтра йому знадобилась, взагалі зрозуміти не можу. Як не сушу мізки, а придумати не виходить. І це неймовірно відволікає від підготовки до екзаменів. Від цього злюсь ще більше. Завалити сесію хочеться з кожним днем все сильніше, але бажання здати її на відмінно і презентувати батькам гарну заліковку й разом з нею новину, що я відрахувалась приваблює ще більше. Тому попри хвилювання зубрю, як якийсь ботан. Навіть не чую, коли повертаються мама і тато. І про обід забуваю, і про все на світі. Але через кілька хвилин мені нагадують, що я більше не сама.

Двері прочиняють і на порозі виникає мама. Як завжди суворо зсуває брови. Думає, чим докоряти. Посуд я ж помила.

— Таки згадала, що в тебе є дім... — причина таки знайшлась, відразу переходить у наступ. Ні привіт, ні як справи…

— Згадала… — погоджуюсь. Навіть погляду від книги не відриваю.

— Могла й вечерю приготувати на нас з татом.

— Я до екзамену готуюсь, — підіймаю книгу палітуркою до неї.

Краєм ока бачу як невдоволено стискає губи. Навчання для неї єдине дієве виправдання. Чим я і користуюсь.

Ще трохи пом’явшись, йде. Чую, як за стіною тихо перемовляється з татом. Заглибитись в навчання уже не вдається. Як би не стримувалась, а кожна така причіпка вибиває з колії, змушує почуватись винною, нікчемною, зайвою.

"Нічого-нічого...", — говорю собі: "Ще зовсім трохи, і я вирвусь на свободу!". Тип паче, що Валера допоможе. А якщо забуде за обіцянку, у мене вже є парочка способів, як примусити його швидко, але не безболісно згадати.

Голоси стихають, натомість вмикається телевізор. Мама проходить по коридору й відкриває воду на кухні, певно береться до готування. А я тихенько сповзаю з дивана й пробираюсь до шафи. За нею, між задньою фанерною стінкою та стіною надійно схований невеличкий старенький гаманець, в якому мій скарб. Раптом думаю, а якщо мені вже вистачить грошей на винаймання? Треба ще у Валери спитати ціну. Та й Анжела теж хотіла допомогти, скажу їй скільки не вистачатиме.

Засуваю в тісний проміжок руку, пальці відразу ж намацують шорсткий бочок шкіряного гаманця. Обережно витягую, відкриваю й у першу мить не вірю власним очам. Навіть заглядаю глибше всередину. Широко розкриваю кишеньки й висипаю на землю кілька зім’ятих купюр… Не може бути. Де решта грошей?

В голові шумить, наче по ній влупили чимось важким. Механічно підбираю з підлоги кілька десяток і трохи надірваний з краю "полтиник". Бережно розправляю на коліні. Вісімдесят гривень, от все, що залишилось. Плакати хочеться. Навіть гадати не треба, куди ділась решта.

Тремтячими руками ховаю залишки свого скарбу назад у гаманець. Повільно підіймаюсь з підлоги. Серце тріпоче, руки тремтять, не знаю, що їй скажу. Але ковтнути це, як багато чого ковтала, не можу. Занадто омріяною була свобода, занадто важкою працею були зароблені гроші.

— Мам! — голосу свого не впізнаю. Незвично хриплий, наче крізь сльози. Хоча очі сухі. Йду коридором, наче столітня стара. Відтягую вирішальний момент. Десь глибоко на підсвідомості розумію, те що зараз станеться, те, у що виллється наша розмова покладе край попередньому життю і змусить почати нове.

— Що? — невдоволено повертається. Металева лопатка, якою вона перевертає млинці на сковорідці поблискує від жиру. Починає нудити. В нутрощі наче хтось запустив холодну слизьку гадюку.

— Це... це ти взяла? — ледь чутно промовляю.

— Що взяла? — насуплюється.

Повертається назад до сковорідки, перекидає рум'яні млинчики. Вони шкварчать, розбризкують золотисту олію, по кухні пливе солодкий ванільний аромат. Саме цей такий, на перший погляд, невинний рух і переконує остаточно, що я права. Вона ховає погляд, не дивиться в очі, використовуючи як привід, нещасні млинці.

— Мої гроші! — впевнено говорю. Емоції ллються через край, голос дрижить.

— Нічого я в тебе не брала. Не вигадуй! — нервово смикається. І млинець зривається з лопатки, падає на ту саму сторону. Мама ледь чудно вилаявшись, знову береться його перевертати.

— Ну не могли ж вони випаруватись!

— А для чого тобі вони? — впоравшись з млинцем, нарешті повертається. — Ти живеш нашим коштом, харчуєшся, вдягаєшся... Тобі не здається, що у твоєму віці вже варто трохи вкладатись в сімейний бюджет? Твоя сестра вагітна, їй теж потрібна допомога.

— Я допомагаю Анжелі... — ковтаю задушливу грудку в горлі. Усвідомити ступінь зради зараз просто несила. Захищаюсь лише по інерції. — І працюю у вільний час. Це мої гроші!

— Заробиш ще... — байдуже пирхає.

Відчуваю, як губи починають тремтіти. Всередині все стискається, ниє. Повірити не можу, що мама могла так вчинити зі мною. І як тільки знайшла. Я була впевнена на сто відсотків, що моя схованка найнадійніша з усіх можливих.