Розділ 8

Лук’ян

Дивлюсь, як вона мнеться у дверях. Натягує на стегна стареньку широку футболку з якимось чудернацьким принтом на грудях, ніяково ховає за спину руку, замащену фарбою. Переступає з ноги на ногу, наче лякливе зайченя, що готове за будь-якої небезпеки дременути в ліс.

— Сідай, — пропоную та повертаюсь спиною. Картопля на плиті уже досмажилась. Акуратно перекладаю її в тарілки, слідкуючи, щоб більшість олії стекло назад у сковорідку. Відчуваю лопатками уважний погляд Анфіси. Не довіряє, чомусь боїться. Невже настільки налякав? Можливо дійсно перегнув палицю вчора, коли гримав на неї за той потоп. Але ж не настільки, щоб дрижати наче осика!

— Сподіваюсь ти любиш смажену картоплю, — знов повертаюсь до неї й розкладаю на стільниці тарілки одну навпроти іншої.

Анфіса хоч і підійшла ближче, проте так і не сіла. Залишилась стояти. У прищуреному погляді підозри стало більше, проте страху трохи менше.

— Я не голодна. Краще додому піду, — складає руки на грудях. Намагається навіть не дивитись на спокусливу картопельку. У мене вже самого слинки течуть від неймовірного аромату.

— Сідай! — наполягаю. — Нам потрібно ще дещо обговорити.

Зітхає. Наче знає, про що питатиму. Жіноча інтуїція підказала? Хоча, яка з неї поки жінка. Дівча. Мале й задерикувате.

Таки сідає. На самий краєчок. І що ти з нею поробиш?

— Їж! — підсуваю тарілку. — Мій обов’язок, як господаря тебе нагодувати.

— То що ти хотів обговорити, — дивиться уважно, недовірливо.

Я виразно переводжу погляд на повну тарілку картоплі. Анфіса демонстративно закочує очі, наколює кілька скибочок на виделку, відправляє до рота й зосереджено береться пережовувати.

— Тобі є вісімнадцять?

Закашлюється. Наливаю у склянку воду, мовчки підсовую до неї.

— Майже… — хрипить. Робить кілька жадібних ковтків.

— Майже це скільки?

Відставляє напівпорожню склянку. Підіймає на мене величезні, перелякані очі. Їй богу, наче я щось протизаконне задумав. Наївне створіння!

— Шістнадцятого січня буде...

Оу, несподівано близько!

— Чудово, — потираю руки. — Якраз встигну.

— Що встигнеш? — очі уже на пів обличчя. Малеча!

— Їж. Дізнаєшся пізніше! — не можу стриматись, хоч трішки, але мушу подражнити.

І теж приймаюсь за картоплю. Розумію, що дещо забув. Підіймаюсь, дістаю з холодильника молоко та розливаю по склянках, одну підсуваю до Анфіси.

— Це що? Молоко? — морщить носика.

— Так смачніше, — впевнено киваю. — Бабуся завжди так робила нам з братом.

— Дивно… У нас картоплю за звичай з томатним соком їдять… — тягне й прискіпливо дивиться на склянку. — Я не дуже люблю молоко.

Знизую плечима.

— Можу й соку налити.

— Не треба! — різко метеляє головою. — Спробую як ти.

Посміхаюсь про себе й знов берусь до їжі. Деякий час лиш чується як виделки брякають об тарілки. Наважуюсь краєм ока глянути на Русалку. Їсть, з апетитом. Ще й яким. А говорила, що неголодна. Ох вже ці дівчата.

— Тебе додому підкинути? — наважуюсь порушити мовчанку.

— Ні ти що? — округлює очі. Раптом побачать.

— І що? — щиро не розумію її реакції.

— Плітки підуть, — ледве чутно бурмоче.

Схиляє голову над тарілкою. Неслухняне волосся падає на обличчя, крізь світло-русяве пасмо видно лиш частину розчервонілої від зніяковіння щоки.

— А тобі не байдуже? — щиро дивуюсь. У наш час, як правило, ніхто вже на таке уваги не звертає.

— До інших байдуже. Але Анжела... — вперше згадує сестру.

Проте я так і не можу зрозуміти її відмови.

— А до чого тут Анжела? Я допомагаю тобі. З нею нас пов’язує лише дитина, — намагаюсь пояснити очевидне. — Від неї я не відмовляюсь. Проте це зовсім не означає, що у нас з твоєю сестрою спільне майбутнє. Я дійсно допомагатиму, це і моя відповідальність. Але навряд чи дитина привід будувати відносини між двома майже незнайомими людьми. Анжела звісно це розуміє, вона доросла дівчинка. Принаймні той один раз що ми бачились, вона була з хлопцем. У мене також є дівчина.

Відганяю думки про те, що з Настею ще не поговорив на рахунок дитини. Хоч ми і бачились учора. Вона забігала лише на кілька хвилин, і в мене як завжди зірвало дах, стало не до розмов. А далі вона знов поспішила у своїх справах. Хоч було пізно, але на ніч не залишилась, попросила викликати таксі. Таке відношення мимоволі примушує почуватись ледь не використаним. Враження, що пов’язує нас лише ліжко. Хоча й зустрічаємось ми менш як місяць. Вимагати поки серйозного ставлення, звісно, дурниці. Але якось воно завжди відчувається, чи мають на тебе вагомі плани, чи просто розглядають як мимобіжний варіант.

— То що, збираємось? — відволікаюсь від думок, бачу, що тарілка, як і склянка в Анфіси спорожніли.

Збираю посуд, завантажую в посудомийку.

— Дякую, було дійсно смачно, правда, трохи незвично, — зізнається.

Краєм вуха чую характерний скрип ніжок табурета об плитку на підлозі — встала.

— На здоров’я, — відповідаю.

І хоч навіть не обертаюсь, а відчуваю, що вона трохи пом’явшись на порозі, виходить з кухні.

Мені ніколи в голову не приходило, що можна ось так, кожною клітинкою тіла відчувати чиюсь присутність. Наче всі сенсори налаштовані на неї одну. Мабуть, це, тому що Анфіса така маленька, беззахисна. Майже дитина. Наче... наче менша сестра. І, це майже так і є. Вона молодша сестричка матері моєї майбутньої дитини. Я маю про неї піклуватись, бо схоже, більше нікому — намагаюсь хоч так пояснити собі свою надчутливість до її присутності.

Треба було б розпитати її про батьків, мабуть, з ними не дуже відносити. Але ще рано. Навряд чи цей їжачок настільки може бути зі мною відвертим.  

Поки Анфіса переодягається та відмиває фарбу, набираю перше-ліпше таксі. Варто було б вже й собі купити машину, хоча б якусь дешеву «беушку». Але все руки не доходять. Це ж треба сидіти, моніторити, а потім з документацією возитись, оформляти…  Загалом колись-колись я цим займусь. Але не зараз, явно не зараз...