Розділ 7

Стою біля дверей і все не наважуюсь натисну ти на кнопку дзвінка. Я малодушно так і не сказала Енж куди збираюсь. Аби тільки Валера не проговорився, як я його відмазувала від гніву Лук’яна. Чомусь взагалі не хочу ділитись з Анжелою тим, що у нас з ним трохи ближчі стосунки, ніж вона думає. Звісно, якщо це можна назвати «ближчими».

Рука знову тягнеться до невеличкої біленької кнопочки й так само знову падає. Страшно. А раптово прочинені двері взагалі змушують здригнутись.

— Приплила, Русалка? — задерикувато посміхається. Відходить в сторону. — А я ось відчув себе у твоїх володіннях, — обводить рукою широкий світлий коридор, у якому досить яскраво помітні сліди недавнього потопу.

Стіна, що межує з санвузлом, посмугована звивистими темними потоками. У ванну навіть боюсь заглядати.

Переступаю поріг, роззуваюсь біля килимка.

— То що ти хочеш, щоб я зробила? — цікавлюсь, озираючись. Каюсь, дуже цікаво дізнатись як живе Лук’ян Радченко, об’єкт зітхань доброї половини моїх однокурсниць.

Але квартира у нього типова, звичайнісінька, відразу після будівельників. Жодна річ поки не оскверняє стіни нальотом індивідуальності. У Валери й то була ціла купа особистих дрібничок.

— Гроші я з тебе вимагати не буду, звісно, — киває так, наче я повинна йому в ноги падати й дякувати.

— А в тебе нічого б не вийшло. Квартиру винайняла не я, вечірка теж була не моя. Я просто опинилась не в той час і не в тому місці.

Дивиться прискіпливо. Хто зна, про що думає. Але я спокійна, за мною вини нема.

— Дивний збіг, ти так не вважаєш. А може ти того бідного хлопця сама окрутила і влаштувала морський рай у щойно відремонтованій квартирі, як черговий акт вандалізму.

Пирхаю.

— Мені тепер нема чого тобі шкодити.

— А раніше, виходить було? — здіймає брови. — Претензій, до речі, я чітко так і не почув.

— Їх немає, — йду в глуху оборону. — Більше немає. Тож і озвучувати нема чого.

— А ти все ж озвуч. Хай бідні стіни мого басейну будуть хоч трохи компенсовані. Вони безневинно постраждали, як-не-як.

Підхоплює мене під лікоть і веде далі по коридору. Я знаю, що у Валери там кухня, а отже і у Лук’яна теж вона повинна бути.

Не помиляюсь. Опиняємось ми таки на свіженькій, чистенькій кухні. Білосніжна плитка виблискує новісінькою індукційною панеллю, витяжка сяє та блищить. І ціла-цілісінька купа різної техніки, про призначення якої я навіть не здогадуюсь.

— Кави? — пропонує підходячи до кавової машини. Такі я бачила у кав’ярнях і навіть не уявляла, що можуть бути для персонального користування.

Мимоволі наморщую носа.

— Краще чай. Зелений, якщо є. Але я і чорний люблю… — чомусь не соромлюсь висловлювати свої побажання. Смак кави досі не розумію, як і поголовний фанатизм від неї. Можу пити зрідка, але краще чай.

Знизує плечима, клацає кнопку на чайнику.

— Тож розповідай. Чому стіни басейну були жорстоко сплюндровані групкою підлітків?

Закусую губу. От що йому розповісти? Сказати, що Енж збрехала? Чи виставити себе дурепою, яка чомусь вирішила, що він покинув мою бідну сестричку, як тільки дізнався про вагітність? І сама дивуюсь власним почуттям. Чому мені не байдуже на його думки, та те, якою я в них фігурую.

— Розумієш, — приймаюсь ніяково водити пальцем по мармурових візерунках на стільниці. — Трапилась прикра помилка… — й подумки схрещую пальці на удачу. Казав же Валера, що язик у мене гарно підвішений, може вдасться викрутитись і зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі… — Я не хочу вдаватись у подробиці. Мені справді шкода, що так трапилось. Насправді я не з тих, хто псує чуже майно…

— Ти зв’язалась з поганою компанією? — намагається заглянути в очі.

Але я не дозволяю. Боюсь, наче може зрозуміти, які почуття панують в моїй душі.

— Ні, зовсім ні! — гаряче заперечую. — Хлопці хороші. Ми зі школи разом. Завжди одне одного захищаємо. Насправді я їх втягнула у цю авантюру. Тож добре, що й постраждала лише я…

При згадці про друзів десь у глибині душі починає нестерпно нити. Так, я ображена, але й сумую за ними безмежно.

Ми на трохи замовкаємо, поки Лук’ян заливає дивну скручену кольку в прозорій чашці кип’ятком. Кілька секунд нічого не відбувається, а потім я зі здивуванням помічаю, як зморщені пагінці починають повільно випростовуватись і на дні чашки розцвітає справжнісінька квітка. А прозора рідина забарвлюється у ніжний світло-зелений колір.

— А чим ти займаєшся, окрім того, що в новорічну ніч малюєш стіни? — змушує відвести погляд від цього дива та задуматись над новим питанням.

— Я студентка, — невдоволено морщу носа. — Педуніверу…

— А чому така гримаса?

Зітхаю.

— Тому, що не хочу там вчитись. Який з мене педагог? — знизую плечима. — Ні терпіння, ні витримки, та й особливої любові до малюків не маю. Ти не подумай, я дітей люблю, і племінника свого любитиму. Але не настільки, щоб кожну хвилину свого життя присвячувати їм.

— А чому ти хочеш тоді присвячувати?

Мрійливо підпираю долонею щоку.

— Не знаю… Можливо малювати, бути фотографом чи писати книги, статті. Я ще не вирішила. Але й мені особливо не давали вирішувати… А… власне… — підозріло примружуюсь. — З чого така цікавість?

Ми вперше за цей вечір зустрічаємось поглядами, і я знову волію втупитись у візерунки на стільниці, чи у вікно, чи будь-куди, аби не бачити його очей.

— З чого цікавість… — повільно промовляє, відпиває ковток чорнющої кави. — Ну, вважай, ми тепер не чужі. Як-не-як, майже родичі… Мене хвилює твоє майбутнє. І зовсім не подобаються ті ситуації, в яких частіше за все тебе бачу…

— Ваша спільна з Анжелою дитина, немає ніякого відношення до мене, — обурено насуплююсь. Теж мені, татко знайшовся.

— Це вже мені вирішувати, що хвилює, а що ні, — твердо вимовляє. Наче притискає до землі важким поглядом, прогинає власною волею. — Сьогодні ми з тобою прибираємо наслідки вчорашнього потопу, а завтра чекаю на тебе в клубі. О сьомій ранку. Зрозуміла?