Розділ 6

Анфіса

Надписи змиваються повільно. Знову і знову вмочаю губку в відро з водою та тру білосніжну стіну. І відро, і мило, і ганчірки мені виділила добра тітонька Дуня, що працює тут прибиральницею. І ось тепер я відчайдушно шкрябаю графіті, яке сама ж і зробила. А ще підсвідомо чекаю на появу Лук’яна. І серджусь на себе за це, і картаю. І шепчу подумки, хоч би він не прийшов, бо тоді мені взагалі гаплик. Чи то скоріш моїм моралі та принципам.

— Ну як? — чується за спиною голос тітоньки Дуні.

Витираю змокрілого лоба.

— Нічого… Потихеньку, — відчитуюся.

Сідаю на п’ятки та закидую голову, щоб поглянути на прибиральницю.

— Зроби перерву. Я тобі он пирога принесла. Бо з семи ранку тут… Так і охлянути можна.

Соромлюсь.

— Та не треба було. Я не голодна…

— Поговори мені, — хитає суворо головою. — Я для кого чай робила. Та й пиріг он…

— А самі ви? Що вам їсти? — ще продовжую ввічливо відмовлятись, хоч слинки течуть — пиріг пахне запаморочливо.

Брати гостинця ніяково. Та й привчили з дитинства, що добрим може бути лише той, хто хоче від тебе якогось зиску.

— У мене повно їжі, — з вуст тітоньки Дуні зривається смішок. — У нас так завжди: після свят купа смаколиків, які потім доводиться викидати, бо псуються… Я навіть сусідам розношу пироги, пляцки, салати. Тільки ж у них і свого добра вдосталь, — скрушно хитає головою. — Так що ходімо чай пити. З пирогом.

Розумію, що діватись нікуди. Тітка Дуня візьме змором. Залишаю губку у відрі, знімаю гумові рукавички та тупцяю за прибиральницею у каптерку.

Пиріг дійсно виявляється смачнючим. Навіть не помічаю, як вминаю майже весь здоровенний шматок, щедро приправлений кумедними історіями тітоньки Дуні ще з часів її молодості. А далі знову повертаюсь до свого заняття. Закінчую віддраювати кахель, коли за вікном уже панує ніч.

Охоронець, Вадим, час від часу заглядає, перевіряючи як у мене справи й далі йде собі на обхід. Сьогодні в клубі вихідний. І ми тут з ним лише вдвох лишились. Тьотя Дуня пішла ще в обід: швидко зали повимивала й помахала нам долонею.

— Здається все!, — кажу собі, підіймаючись з колін.

З насолодою розправляю спину, відчуваючи, як хребці стають на місце. Підхоплюю відро і йду до вбиральні. Уже фантазую, як проведу цей вечір. Плани грандіозні: накупити смаколиків і завалитись на ліжко дивитись серіал.  Відволікає від мрій різкий дзвінок телефона.

Ставлю на землю відро, стягую рукавичку, дістаю з кишені мобілку. На дисплеї незнайомий номер, і моє серце починає частіше стукотіти в тривожному передчутті.

— Алло! — ледве вдається змусити себе говорити рівно.

— Анфіса? — запитують на тому кінці.

— Зранку була, — насуплююсь. «Люблю», коли ось так з наскоку, навіть не відрекомендувавшись.

— Це Валєра… Друг Анжели. Може пам’ятаєш мене.

Наморщую лоба. Намагаюсь пригадати образ хлопця, але перед очима лиш смутна пляма.

— Трохи… — Повільно відповідаю, остаточно переконавшись, що добрих вістей не чекати.

— Загалом, не важливо… — відмахується. — Я, власне чого… — зніяковіло заминається.

— Чого? — насуплююсь.

— Приїдь і забери Анжелку. Вона тут явно не в собі, — жаліється. — Трохи перебрала, і їй явно погано.

"Знову?", — хочеться застогнати. Тільки ж про це говорили. У лікаря були...

— Чому я? — звично бурчу. А сама, затиснувши телефон плечем, споліскую губку та відро, вимиваю рукавиці й розкладаю все це добро сушитись.

— Та я б і сам, — сприймає на свій рахунок. Я навіть не думала, що вголос це запитую. — Але це моя вечірка і я не ризикну на цих орангутангів залишити квартиру.

Зітхаю. Ех, накрились мідним тазом усі мої плани. Але Енж треба виручати. Не батькам же дзвонити. Хай і далі думають, що виховали ідеальне створіння. Правда розіб’є їм серце.

— Через п’ятнадцять хвилин буду! Скинь адресу, — обіцяю й кладу трубку.

Грошей в кишенях як кіт наплакав. У новий район, де живе Валера, доводиться добиратись частково громадським транспортом, частково пішки. Підходжу до під’їзду, коли вже настільки темно, що хоч очі виколи. Добре, що двір гарно освітлюється, але за ним темрява. Кілька недобудов височіє на фоні темного неба. Згодом і там з’являться жителі, а поки корпус Валери перший зданий.

Натискаю кнопки домофона. Виклик йде і йде, але мені ніхто не відчиняє. Зрештою набираю самого Валеру. Він відповідає теж не відразу. Його голос мені здається тверезіший, ніж був до. Але більш заклопотаний і якийсь захеканий.

— Фенька, ти де? — нетерпляче видихає.

— Угадай з трьох раз, — гмикаю. — Вже хвилин десять під під'їздом стою, дзвоню. Може відчиниш нарешті?

— Та йо! — чується у відповідь. — Набирай. Зараз впущу тебе.

Знову натискаю номер квартири, прислухаюсь до вже набившого оскомину тілікання. Двері пискнувши, відчиняються. І я заходжу у світлий чистий під'їзд. Такий білосніжний і стерильний, що нашому годі рівнятись, хоча жителі у нас теж сумлінно намагаються підтримувати чистоту та хоч якось облагородити старий ремонт.

Ліфт виблискує хромованими дверима, м'яко підіймається на потрібний поверх. А там уже на сходовому майданчику на мене чекає Валера.

— Вона вирубилась, — повідомляє. — Ви на таксі?

Зітхаю. Мовчки підраховую, скільки в мене залишилось грошей.

— Фень, я оплачу, — відразу розуміє моє замішання. — Це ж частково і моя провина.

— Та ну...чому? — ошелешено кліпаю очима — Не ти ж змушував її пити. Вона сама.

— Але я її просив прийти. Вона спершу відмовлялась. Тож і я винен.

Звісно, я так не думаю ні краплі. Але грошей дійсно як кіт наплакав. Тому більше не відмовляюсь.

— Тойво… — знічується. — Мої гості трохи натворили бардака, ти не дивуйся. Ще й хтось у ванній забув закрутити воду, то там трохи потоп... 

— Давай тоді я допоможу тобі. — І помічаючи, що він збирається відмовитись, додаю. — Як оплату за таксі.