Розділ 5

Лук’ян

Вечірку пам’ятаю, як не пам’ятати, якщо сам її і влаштував. Не хотів, роботи було багато, втомився так, що ноги ледь волочив. Але друзі наполягли — мовляв, як не відмітити новосілля. От і здався. А от саму Анжелу дуже смутно. Наче вона прийшла з кимось з моїх із компанії, зараз уже й не згадаю з ким. Ми майже не спілкувались, пару раз перетнулись, обмінялись кількома словами, та й усе.

Розійшлись мої гості далеко за північ. Дуже пощастило, що половина квартир у будинку ще була не заселена, а на моєму сходовому майданчику взагалі усі поки порожні. От ніхто й не скаржився за музику й тупіт.

Я попрощався з останнім, здається то був Влад, закрив двері й буквально звалився у ліжко, залишивши прибирання на завтра. Ноги не тримали, очі злипались, у голові ширяв замість думок смутний туман. 

А на ранок прокинувся в ліжку не сам. З Анжелою. Загалом ситуація не те щоб дивна, але конкретно цю ніч не збирався з кимось спати. Як примудрився закадрити малознайому дівчину навіть не знаю. Анжела теж виглядала розгубленою, проте милою й злегка зніяковілою. Не обурювалась, не виставляла претензій. Від сніданку відмовилась, залишила номер, я обіцяв зателефонувати. Буденна формальність. Все за схемою. Правила гри знає будь-хто. Я не збирався дзвонити, та й вона не чекала цього дзвінка. А от як доля дивно вивернулась.

Уважно дивлюсь в обличчя почервонілої Анжели. Вона ховає погляд.

— Отже, ти вагітна?

Киває. Русалка, як не дивно, губить свою войовничість і теж стає трохи розгубленою та зніченою.

— Від мене?

Знов киває.

Задумливо розтріпую волосся.

— А ти впевнена, — з надією уточняю.

Ще один кивок…

Шкребу потилицю. Дітей я точно не планував, принаймні так швидко. Та ще й від дівчини, яку бачу вдруге в житті. У голові роїться тисяча думок.

— Гаразд, — нарешті вирішую. — Давай так. Залиш мені свій номер. Я подзвоню. І запиши мій. На жаль я зараз не можу... Дійсно! Брат потрапив у аварію, йому потрібні ліки, — злегка струшую фірмовим пакетом аптеки. — Ми обов’язково поговоримо й обміркуємо це… цю ситуацію. Та вирішимо, що робити далі... — і наче у прірву з головою. — Я буду поруч. Не покину, обіцяю.

Просто розумію, що не можу її залишити сам на сам. Хоч ця дитина мені нафіг не потрібна, але робили ми її удвох… Правда я не пам’ятаю як. Загалом, розберусь. Зараз потрібно терміново до Дем’яна.

Анжела полегшено зітхає. Лізе у сумочку за телефоном. Я дістаю свій. А коли вводжу останні цифри у рядок, несподівано відчуваю ще один уважний погляд. Підводжу голову й зустрічаюсь очима з Русалкою. Вона дивиться прямо на мене з якимось дивним відчаєм, з затаєною провиною у ясному зелено-блакитному погляді. І я розумію, що колір її очей просто неймовірний, світлий, наче морська вода. Пам’ятаю, колись їздили з батьками у Лазурне, що в Херсонській області. Так от вода там була точно такого кольору. Чиста прозора, лазуна… Дивно, а в басейні її очі мені здались блакитно-сірими.

— До зустрічі, — вимовляю, зберігаючи номер. І чомусь не дивлюсь на Анжелу, дивлюсь на Русалку. І незрозуміле розчарування тупим болем віддається десь у нутрощах.

***

У голові все туманиться. Температура спала кілька годин назад, але я зараз відчуваю, що починає повзти догори. Чомусь  тридцять сім переношу значно важче ніж, скажімо, тридцять дев’ять. І ось саме зараз відчуваю, що тіло моє посилено наближається до отих гидотних тридцять сім, при яких болить тіло, вилазять очі, а у голові ширяють маленькі гноми з молоточками й стукотять... стукотять у скроні. Ледве доповзаю до палати Дем’яна. Змушую себе зупинитись, віддихатись. Скоро мають подіяти ліки, які турботлива медсестричка вколола буквально перед тим, як відправила в аптеку.

Оце розумію сервіс. І хай мені тільки-но скажуть, що державні клініки гірші за приватних. Номер на листочку, щоправда, тієї самої мед сестрички, який вона непомітно сунула мені в кишеню, я викинув. Ще не вистачало, щоб Настя засікла.

О, дідько! Ще ж Настя — раптово згадую. І як їй повідомити, що можливо я скоро стану татусем. По моїй дівчині геть не видно, що вона планує взагалі дітей, свої власних. То що вже говорити про чужих.

Змахую з лоба піт. Здається, легшає. Подумаю про Анжелу вже завтра. Зрештою, вона може бути зовсім і не вагітна, тести інколи помиляються — тішу себе надією. Хотілось би, щоб цей весь день виявився страшним сном.

— О, голубки! — ввалююсь в палату, наче щезник з табакерки. Прийшла пора валяти дурня і грати роль безтурботного шалапута — одна з масок, які кожний з нас змушений щодня носити. — Не чекали?

— Чекали! — струшує головою Ніка, прибираючи з очей чуба. — Ну, що сказав лікар?

— Що башка в мого брата дубова, — скалюсь, уважно дивлячись на Дем’яна. — Можна забирати додому. А ще, в мене для тебе, Дем, сюрприз… — внутрішньо хихикаю.

Дурні правила лікарні, які вимагають пацієнтів вивозити за поріг на кріслі-каталці, щоб вони, бува не послизнулись, не вдарились головою й не подали до суду, мені грають на руку. Обожнюю тролити брата. Він відповідає мені взаємністю. І ні, совість мене ніскілечки не мучить, оскільки достеменно знаю, якби на моєму місці був Дем’ян, він вчинив би так само.

Візочок, як і обіцяла, залишила під дверима медсестра. Хапаю його та урочисто вкочую в палату. Витягнуті обличчя Ніки й Дем’яна треба було бачити. Шкода, що я не додумався зняти це все. А тепер пізно. Бо Дем'ян уже підозріло примружується, а Ніка червоніє.

— Новий транспортний засіб. За правилами лікарні маєш до порогу їхати у ньому! — урочисто заявляю.

— Я не сяду туди! — обурюється Дем’ян.

А я хоч на цю мить забуваю про власні проблеми. І про розчарований погляд Русалки. Вона, похнюплена, засмучена, наче наяву стоять у мене перед очима. Тепер її злість стає трохи зрозумілішою, але все ж не до кінця.

Добираємось додому досить швидко.Снігопад ущух, небо прояснилось і дорогу вже на той час встигли розчистити. Ніка мило командує, вкладаючи  Дем’яна, і мене у ліжко. А сама береться діловито снувати по кухні. Певно якимись смаколиками хоче побалувати. В першу чергу Дем’яна, звісно, але й мене теж, тішу себе думкою. Чудова все-таки у брата дівчина. Щира, природня. Давно таких не зустрічав. Хіба… раптово розумію… хіба Русалку. Хоча Ніка, божа кульбабка, а Анфісу скоріше назву страхом Господнім.