Розділ 4

Анжела вбрана в тонкий пеньюар і шовкову сорочку мирно п’є чай на кухні, наче й не дзвонила мені щойно ледь не в істериці. Хоча рука дійсно перемотана еластичним бинтом. Завмираю на порозі, складаю руки на грудях.

— Ми йдемо?

Морщиться у відповідь, відкладає чашку і притуляє пальці до скронь.

— Не кричи так. Голова розколюється.

Несподівано цілком невинні слова викликають у мене підозру.

Роблю кілька корків до неї й видихаю, відчуваючи знайомий, неприємний запах:

— Енж! Як ти могла?

Знову кривиться, тихо стогне.

— Не кричи! Я ж попросила, — цідить.

— Ти серйозно!

— О-о-о! Не корч з себе моралістку, Фень! Мені було погано! У мене депресія! Всі відвернулись. Я маю право розслабитись!

Стискаю губи, щоб не брякнути занадто різкі слова.

— Маєш… Але ж… Енж…

— Господи, Фенек! І в алкоголіків народжуються здорові діти. А я лиш раз, в новорічну ніч!

От хочеться мені зараз просто взяти, розвернутись і піти, хай сама розгрібається з проблемами. Тепер і падіння на вулиці стає зрозумілим. Тільки от знаю, що ніколи на це не наважусь. Хоча б через те маленьке невинне створіння, що живе в ній.

— Не всі від тебе відвернулись. Я і батьки поруч, — говорю з образою.

Пирхає.

— Ти чудово розумієш, про кого я, — нервово хапає чашку і сьорбає чай. — Вибач… Не хотіла скривдити, — зрештою промовляє.

Киваю. Сідаю на табуретку.

— І як ми лікарю будемо дивитись в очі. Він теж від тебе це почує.

Морщить носа.

— Та він такий самий буде, Фень. От побачиш. Виклич таксі, а я поки вдягнусь.

Легковажний тон мене нітрохи не заспокоює. Набираю номер, похмуро спостерігаючи, як сестра, похитуючись, зникає за дверима спальні.

Неприємні відчуття не полишають всю дорогу.

В поліклініці людей не багато. На щастя і вільні талони знаходяться в реєстратурі, і до травматолога ми швидко потрапляємо. Але на цьому везіння завершується. Серйозний дядечко, між іншим, зовсім не благоухающий перегаром, як запевняла Анжела, уважно роздивившись руку, направляє нас на рентген.

Сунемо в сусіднє приміщення, де знаходиться лікарня. Бо в такий день рентгенкабінет працює лише там. Робимо знімок. Доводиться мені, червоній від сорому, пояснювати лікарці, що сестра вагітна, тому потрібен додатковий захист. Ніяковію під прискіпливим поглядом суворої жінки так, наче це я вчора гульбенила, наплювавши на делікатне становище. А Енж все по барабану. Навіть трохи заздрю.

— Результати будуть у вашого лікаря, — поправляє окуляри жінка, коли я її запитую про знімок.

Киваю, дякую і виходжу з кабінету. Але Анжели, що мала чекати мене в коридорі, немає. Розгублено кручусь на місці, не уявляючи, куди вона могла дітись. Плескаю себе по кишенях в пошуках телефону, щоб набрати сестру. Й знову згадую, що він вдома реанімується в лоточку з рисом. Тихо лаюсь собі під ніс. Доведеться братися до пошуку по-старинці.

Заглядаю в туалет, аптеку й, зрештою, в гардероб — і її, і моя куртка на місці. Навіть на ґанок вибігаю, раптом погано стало й вирішила подихати свіжим повітрям. Марно. Анжелу наче корова язиком злизала.

Знову підіймаюсь до рентгенкабінету. Перепитую в лікарки, чи не з’являлась дівчина, що щойно робила знімок, отримую заперечливу відповідь й поспішаю на перший поверх. Ну куди ж вона могла дітись — ставлю собі питання, поки несуть по сходах, перестрибуючи через одну. І навіть не помічаю, як з розбігу налітаю на чоловіка, що саме підіймається вгору.

— Дивись куди йдеш? — звучить знайомий голос, від якого моментально хапають дрижаки.

Вивертаюсь з захвату, навіть не думаючи, що в цей момент можу впасти, просто хочу опинитись якомога далі. Стає лячно. Невже прийшов виконати свої погрози та запроторити мене у поліцію. Захоплена проблемами Анжели я геть забула за сплюндрований басейн.

Лиш через мить заспокоюсь, згадавши, що відпрацьовка назначена на завтра. Сьогодні перший день року, вихідний та святковий.

— Ти? Знову? — брови Лук’яна повзуть догори. — Ти що мене переслідуєш?

Здивований вигук підтверджує мої думки.

Пирхаю зневажливо:

— Потрібен ти мені. Я у своїх тут справах. І у твоїх, Радченко, якщо розумієш про що? — виразно дивлюсь на нього. Невже досі не навів справки, не здогадався, хто я. Анжел, які б мали сестру Анфісу, впевнена, не так багато було на його шляху, навіть якщо вірити пліткам, що Лук’ян ще той ловелас і пів міста, що належить до прекрасної половини людства, побувало у його ліжку.

Раптова злість уже заважає мислити. Поки він — стріляю очима в перелякану дівчину, що ховається за його спиною, — окучує нову жертву, моя сестра виношує його дитину. І цю ж кине, як тільки проблеми почнуться, чортів бабій. І як він тільки міг мені подобатись?

— Скільки раз тобі повторювати…

Навіть не дослуховую. Бридко!

— На бога, облиш тупі виправдання. Йди куди йшов із кралею своєю. Сподіваюсь, — киваю на шатенку. Її правда, шкода, — з нею ти так не вчиниш, як з Анжелою. Козел!

Й швидко тікаю. Надіюсь, поки я тут бесідувала сестра дурниць не натворила. А найголовніше, не пішла мене шукати й не наткнулась на цього покидька. Треба швиденько забирати її з лікарні. А може саме він і є причиною того, що Енж злиняла кудись. От дідько!

Знаходжу її біля чорного входу, з торця будівлі. Вона бачить мене відразу, здригається. З ослабілих пальців щось валиться додолу. Навіть не дивлюсь туди. Запах диму промовистий.

— Енж!

— От не треба моралей, Фенек, — кривиться. А потім несподівано схлипує, обхоплює себе руками. Тоненький светрик зовсім не захищає від холоду. Навіть я замерзла у теплому світшоті. — Не треба. Я… я його зустріла… — уже ледь чутно промовляє. З гірким відчаєм та болем. — З іншою… Він мене не бачив. Не наважилась підійти…

— О, Енж… — підходжу до неї. Пригортаю. Мені теж боляче. — Але він не вартий цього. Не вартий, що ти себе гробиш, дитину… Правда. Подумай.