Розділ 3

Анфіса

Вулиця стрічає мене морозом, від якого, здається холонуть навіть кістки. Одяг моментально застигає, вкривається хрумкою кіркою, волосся перетворюється у бурульки. Кожен крок дається з трудом, доводиться переборювати тремтіння, від якого клацають зуби. З рота Лук’яна клубами валить пара, з мого теж. І тільки наші зчеплені руки, здається, пашіють теплом.

Ми підходимо до чорного автомобіля, за рулем якого сидить кремезний бритоголовий хлопець. На мить здається, що охоронник, лиш згодом помічаю, що на ньому не формена куртка, а проста чорна шкірянка.

— Дякую, що зачекав, друже, — Лук’ян панібратськи плескає його по плечу. — Ми трохи сидіння намочимо. Вибач. Треба цю Русалоньку додому відвезти, а потім мене підкинеш.

Він хутко відчиняє двері, буквально заштовхує мене всередину, слідом залазить сам. Й несподівано пригортає.

— Як скажете Лук'ян Олегович, — киває, мигцем ковзнувши по мені поглядом.

Я відразу починаю пручатись, намагаюсь відсунутись. Та де там, хіба можу відштовхнути здорового сильного чоловіка, який у зал ходить не тільки, щоб рельєф накачати.

— Я хоч не дуже тебе сьогодні засмикав? — навіть уваги не звертає на мої пручання. Лиш стискає міцніше. І уже мені. — Не сіпайся. Я лише хочу зігріти. Надворі не літо, дідько забирай!

Тихо фиркаю, пручатись не припиняю, лиш трохи стишую. Чому? Та, тому що несподівано розумію, що бути в його обіймах приємно й затишно. В обіймах того, хто образив мою сестричку, повівся огидно, по-свинськи.

Суперечності роздирають, примушують почуватись винною. Наче я не просто її зараз, у цей момент, зраджую, а ще й прощаю її кривднику всі ті гидотні речі, які він вчинив.

— А що мені робити. так хоч підзароблю, — знизує плечима водій. — А то б сидів сам, за ящиком і давився бутербродами.

— Чого так?

— А хто мене там жде. У матері своя сім’я… Не до мене...

Повисає незручна пауза. І Лук'ян знову звертається до мене.

— Називай адресу, Русалка, — тихо говорить, обдаючи заледенілу щоку жарким диханням.

Мурашки пускаються в галоп, шкіра моментально розпалюється до жару, до лихоманки.

— Вишгородська, сто сім, — хриплю.

Машина плавно рушає.

— Включи но пічку сильніше, Денчик. Русалка замерзла... — приймається розтирати мої плечі через куртку.

Нарешті переборюю себе, вириваюсь, відсовуюсь ледь не до протилежних дверець.

— У мене ім’я є. Навіщо питав, якщо не використовуєш? — насуплююсь.

Дорікання якесь ну зовсім дитяче, але маю хоч щось сказати, інакше, відчуваю, попливу. Не дивно що Анжела від нього просто розум втратила. Навіть ось так ненав’язливо, наче й не намагаючись сильно, Лук’ян викликає симпатію. Він правда вміє подобатись, і видно, вправно цим користується.

— Подобається називати тебе Русалкою, — з якоюсь хлоп’ячою посмішкою відповідає.

Складаю руки на грудях. Краще дивитимусь на дорогу. Безпечніше.

—І щодо покарання… — долинає суворе.

Лиш очі звужую від злості, в поліцію не хочу. Всередині все завмирає від цієї багатозначної паузи. Навіщо так театралізувати?

— Чекаю тебе післязавтра. Воду, мийні засоби та губки видам. Навіть рукавички, — гмикає з ледь помітною насмішкою.

Спалахую, але від серця трохи відлягає. Якщо мити стіни — це єдине, чим маю розплачуватись, то невелика ціна. Фарба у нас хороша, але звісно, від гладкої плитки відмиється. Особливо, якщо якісні засоби використовувати. Я її навіть від своїх спортивок за три прання відіпрала. Ну майже. Перед мамою в них, звісно, краще не показуватись. А так цілком нормально.

— Диктуй свій номер! — наказує.

І в цей момент мене наче холодною хвилею обдає. Не дивлячись на те, що пічка працює цілком справно. Мій телефон був в кишені. В кишені джинсів.

Поспіхом обмацую себе, витягую нещасний смартфон, на який я збирала цілих пів року і не можу стриматись від схлипування. Навіть не надіюсь ні на що, просто тицяю пальцем, натискаю на кнопку живлення і приречено дивлюсь на темний екран.

— Немає номера… — тихо відповідаю, закусуючи губу. Я так любила свій телефончик. Там стільки спогадів, фоток, відосів. Може спробувати у рис його засунути, кажуть, допомагає витягти вологу. Але це, мабуть, стосується тих телефонів, які просто трошки намокли, а не скупались у басейні, ще й двічі.

— Анфіса? — чую тихе.

Ковтаю. Зі злістю зиркаю на Лук’яна. Знаю, що уже в цьому він не винен. Винна лише я, моя пуста, наче баняк, голова, моя безвідповідальність, але не можу позбутись відчуття, що якби не він, нічого б цього не було.

— Немає телефону, — кидаю зіпсований гаджет у кишеню мокрої куртки й відвертаюсь до вікна. — Ось тут краще поверніть, — бачу знайомий квартал. — Третій під’їзд…

Машина спиняється. Я швидко відчиняю двері й вискакую на морозне повітря. Пошвидше б позбутись цього Лук'яна. Не хочу, щоб побачив мої сльози. Здавалося б я щойно ледь життя не позбавилась, а через телефон готова розревітись. Та ще й перед злісним ворогом.

— Я буду, — обіцяю поспіхом. — Зранку, післязавтра! — й хряпаю дверцятами.

Підтюпцем біжу до дверей під'їзду. Але як тільки чіп на ключах торкається замку, на лікті раптом стискаються чиїсь пальці.

Злякано обертаюсь і зустрічаюсь з іронічним поглядом Лук’яна.

— Я тебе проведу, — з натиском видає.

В цей момент зрадницький замок, тихо пискнувши, відчиняє двері. А я розумію — якщо батьки вже повернулись з гостей, то мені буде повний капець. 

Проте відвертітись не вдається. Мій лікоть міцно охоплюють чоловічі пальці й м’яко підштовхують уперед.

— Який поверх?

Ковтаю пересохлим горлом.

— Третій, — хриплю. Людоньки. Чого ж я не додумалась адресу Анжели назвати. Сьогодні вона не збиралась вдома ночувати, і квартира точно порожня.

— Давай, Русалка, бо не жарко, — підганяє. Я ж бо від переляку й холоду не помічаю. Лише дослухаюсь, як серце калатає в навіженому ритмі, ось-ось з грудей вистрибне.