Розділ 2

Лук’ян

Я не знаю, що відчуває жінка, коли бачить рану на тілі своєї дитини. Я не жінка і тим паче не матір. Але цей клуб моє дитя. Те над чим я працював з дев’ятнадцяти років, моя мрія, до якої я йшов майже десятиліття. Понівечена, сплюндрована огидними надписами. Вони наче свіжі рани покривають білосніжні стіни. Руки мимоволі стискаються в кулаки. Ледь стримуюсь від гніву, від того, щоб з усієї сили, вголос не вилаятись міцними словечками.

Лиш гарчу в безсильній злості. Сподіваюсь охорона знайде цих бешкетників. І вони мені все тут відмиють. І хай моляться, щоб фарба легко знялась розчинником.

Я такий злий, що спочатку й не помічаю темну пляму прямо посередині басейну. І навіть ще якусь мить дивлюсь, намагаючись усвідомити, що це. Поки нарешті до мене не доходить — там жива людина.

Кидаюсь як є — у куртці та черевиках. У кілька гребків досягаю потопельника. Пірнаю, хапаю за шкірку. Намагаюсь весь час бути за спиною. Час розтягується, наче жувальна гумка, здається, що проходить не менш як година, переш ніж витягую непритомне тіло з води. Хоча годинник на стіні стверджує, що минуло лише кілька хвилин. 

Дівчина, майже дитина. Бліда, не дихає. Навіть не роздумую, розпочинаю реанімацію. Чітко, як учили на курсах. А я ще боявся, що не згадаю у потрібний момент. А руки пам'ятають. І рахунок в голові звучить сам собою голосом інструктора. П’ятсот один, п’ятсот два, п’ятсот три, п'ятсот… далі вдих. І знов, п’ятсот один…. Тільки дихай, дівчинка, тільки прийди у себе. Новий рік — час чудес! Живи! Борись! Грець із тими стінами!

Навіть не знаю, чому настільки стискається серце, коли дивлюсь на неї, зовсім чужу дитину, забіяку, бешкетницю, яка порушила закон. Але розумію, що не можу дати їй померти. Цій юній тендітній русалоньці, яка якимось дивним чином опинилась в моєму басейні.

А в наступну секунду щоку обпалює ляпас. Дівчинка відвертається й заходиться кашлем.

Тру ниючу щоку.

— Навіжена! — виривається проти волі. Майже шкодую про свої слова. Але вона відразу ж повертається.

Великі блакитні очі, наче озера, перелякано округляються. Щоки, що було почервоніли від кашлю, знову стають блідими наче сніг. Але не тільки страх таїться у цих очах. А і незрозуміла мені ненависть, яка відразу спалахує, як тільки вона більш-менш оговтується. Похитується, сідає повільно, намацуючи опору долонями. Вологе волосся прилипає до щік, шапка, яка, видно, була на голові, так і лишається плавати у басейні. І русяві пасма вільно розсипаються вологими локонами по плечах.

Неочікувано для мене русалка починає повільно відповзати, небезпечно наближаючись до краю басейна. В останню секунду встигаю схопити за тоненьку, наче гілочка вишні, гомілку. Підтягую до себе, підхоплюю під руки, щоб уважніше роздивитись це дивне маленьке створіння.

Тепер наші очі на одному рівні, і я розумію, що дівчинка значно старша, ніж я спочатку вирішив.

— Ти хто? — дійсно намагаюсь пригадати. Вона здається мені смутно знайомою, але разом з тим впевнений бачу вперше.

— Совість твоя! — вигукує з несподіваною ненавистю. Яскраві блакитні очі темнішають, стають наче небо перед грозою. І я на них залипаю, як якийсь жовторотий хлопчисько і погляду не можу відвести. Хіба у людей бувають такі очі?

— Та я вперше тебе бачу, Совість, — бормочу обурено, ще раз пильно оглядаючи незнайомку.

Зрозуміло, що вона за щось на мене злиться, тільки от я ніяких гріхів за собою не пам’ятаю. Й самому цікаво, чим заслужив подібну ненависть. Настільки сильну, що це дівча замість того, щоб святкувати в колі рідних і друзів, зустрічало новорічну ніч у пустому басейні, прикрашаючи мої стіни графіті.

― Я тебе теж, Лук’ян Радченко, ― дивує відповіддю, ще більше заплутуючи. ― Але ти заплатиш за все!

І я раптом відчуваю різкий біль у гомілці. Руки мимоволі розтискаються і моя русалка знову повертається у рідну стихію.

― Ту ну йо… — таки виривається міцне слівце. Ну, майже. В останню мить не договорю — тут же казкові створіння, як-не-як.

Уже не пірнаю, вистачає схилитись та так само за шкірку витягти. Русалка фиркає, ковтає ротом повітря. Пірнання й для неї стало несподіванкою. Я б міг понадіятись, що тепер вона однозначно думатиме, перш ніж знову пустити в хід свої маленькі вправні кінцівки, але ні вже. Краще самому подбати про свою безпеку.

Навалююсь на неї, фіксую руки й ноги. Вона звісно знову намагається хвицнути — от хто б сумнівався. Маленька дика русалка. Що я їй зробив, досі не ясно.

— Далеко зібралась? Поліція вже тут… — тихо говорю в маленьке рожеве вушко.

Здригається. Слово «поліція» видно не на жарт лякає. І я вирішую на цьому зіграти.

— Ти ж не одна це все натворила, — киваю на графіті, від яких й досі в душі підіймається злість. — Скажи, хто був з тобою, і я відпущу, — обіцяю в пориві й розумію, що справді готовий відпустити. Навіть додому довезти, бо це мокре мале "рибиня" точно змерзне у морозну новорічну ніч. Та й взагалі не уявляю, як добиратиметься пішки. Її дружків точно вже й слід простиг. — Бачу, чи хороша дівчинка...

Її бліді щічки відразу заливає рум’янець.

― Помиляєшся, я погана дівчинка. А ще я своїх не здаю! — зухвало видає.

«А вони б тебе здали…», — подумки відповідаю: — "І кинули, судячи з усього, одній розгрібати неприємності...".

Проте не хочу цього говорити вголос. Вона й сама все прекрасно розуміє. Саме тому її останні слова наповнені гіркотою. І в мені борються одночасно два бажання: дійсно покарати, щоб більше в подібні авантюри не вв’язувалась, і простити усе, захистити та нікуди більше не відпускати від себе. Від однієї думки, що хтось інший на моєму місці може не бути таким добрим та співчутливим, стає моторошно. Одна лиш помилка, і полетить життя цього створіння під укіс.

Та сформулювати відповідь не встигаю. Двері прочиняються, і на порозі виникає Вадим, охоронець. Його очі лиш злегка округляються, коли бачить, чим я тут займаюсь. Проте звикши не ставити зайвих питань, вдає, що нічого такого дивного не має в тому, що його начальник прямо на підлозі валяється на юній дівиці. При чому обоє мокрі, наче влаштовували хтиві ігрища, плюндруючи справжнє благородне призначення спортивного басейну.