Розділ 1

Анфіса

― Фенек, не можу я. Все! ― чую в слухавці голос сестри. ― Не можу я без нього. Не можу я так.

Звичні, набридлі до оскоми істеричні нотки пронизливо бринять у її голосі. Нічого нового… Анжела змалку використовувала цей прийом, і я вже давно навчилась на нього не реагувати. Проте з недавніх пір обставини суттєво змінились. 

― Енж, ну він же придурок, ― повільно починаю. Зараз варто говорити впевнено, спокійно і те, що Анжела хоче почути. ― Невже готова зіпсувати собі життя через цього покидька? Хай котиться лісом. У тебе є я. У тебе є тато з мамою.

Ридання у слухавці тільки дужчають. Перехід до другої стадії відбувся значно швидше, ніж я очікувала. Це збентежило, вибило з колії. 

― Я жити без нього не можу, розумієш? 

― Та млін. Ну про дитину подумай. Якщо він лайно собаче, то малюк в чому винен? ― продовжую переконувати. Кидаю швидкий погляд на годинник у буфеті, скоро перерва закінчиться, треба вертатись на пари. Сьогодні останній день навчання, краще примелькатись усім викладачам перед екзаменом.

― Не винен. Ти права. Всі праві. Я правда... ― схлипує. ― Я ж вирішила зберегти його дитину. І маю бути сильною. Розумію це, ось тут розумію... ― наче на власні очі бачу, як стукає себе пальцем по лобі. ― І пофіг, що він послав мене і наше маля. Але серце... його розриває від болю. Фенек, я не хочу жити без нього.

І якась непевна тривога поселяється в серці. Такі концерти регулярні, навіть оце “жити не хочу”, проте сьогодні щось примушує напружитись. Гормони, на які всі емоційні вибухи так легко списувати, тут явно ні до чого. Що як сестра в які віки не грає, не маніпулює, а дійсно потребує допомоги? Ніколи собі не прощу.

― Енж, ― холодна крапля поту повзе між лопаток. ― Ти що надумала, дурепа?

― Я .. вже .. все вирішила… ― чується глухо, луною, наче вона у ванній, а далі відбій.

Відразу набираю знову. Гудки… Не відповідає. Заспокоїтись не вдається, скільки не переконую себе.

Наче навіжена зриваюсь зі свого місця, навіть тацю не прибираю. Біжу в аудиторію. Хапаю рюкзак, куртку. Грець з тою лекцією. Відчуваю, моя сестричка натворила біди.

Серце гупає у грудях, наче божевільне.

Ненавиджу, як же я ненавиджу того, хто зробив це з нею. Хто довів її до такого стану.  Шкода, що імені не знаю, Анжела мовчить, як партизан.

Благо, батьки купили сестрі квартиру недалеко від мого корпусу. Йти буквально хвилин п’ять, бігти й того менше ― перетнути дорогу і через двори на паралельну вулицю. А все одно встигаю передумати купу всього, поки поспішаю до неї. Картинки одна одної страшніші мимоволі виринають у голові.

Сходами підіймаюсь пішки, не вистачає терпіння дочекатись ліфта. Запасні ключі мають десь бути на зв’язці. Намацую їх у кишені, руки тремтять, що не відразу й витягнути вдається. У замкову щілину потрапляю лиш чудом, й не гаючи часу, забігаю в квартиру. Навіть не роззуваюсь, коли поспішаю по коридору. Відразу заскакую в ванну. І знаходжу її на підлозі. Сидить біля туалету, схиливши голову й обхопивши її руками. Розгойдується зі сторони в сторону.

― Енж, що ти наробила? 

Підіймає голову.

― Нічого, Фенек. Мене знудило. Я нічого не змогла зробити. ― дивиться на мене заплаканими очима.

Допомагаю підвестись. прополоскати рота, веду на кухню й заварюю міцний чай. З нас двох, молодша я, але завжди почувалась дорослішою.

Анжела творча, легковажна особистість, але радість для батьків, їх втіха. Ніколи й краплі такої любові не відчувала, як дістається Енж. Проте, як не дивно, не ревнувала ніколи. Сприймала, як даність. Не всім же купатись у любові. Потрібно бути комусь батьківським розчаруванням і цапом-відбувайлом.

Насправді Енж захоплювались всі, скільки себе пам’ятаю. Талановита відкрита дівчинка, слухняна та старанна. І хай математика ледве-ледве. зате художня школа нахвалитись не може здібною ученицею. Її роботи на виставках та конкурсах. 

Батьки навіть не заперечували, коли Анжла в кінці одинадцятого класу повідомила, що поступає на дизайнера. На вступних на бюджет провалилась, а на контракт взяли. Довелось мамі брати кредит, щоб оплатити.

Для мене грошей не вистачило, коли я вирішила вступати на психолога.

― Що це за професія? ― цідила мама. ― Хіба таким заробиш? Краще на вчителя йди. Вчителі завжди потрібні, не залишися без роботи. І на заочний, бо треба ж батькам фінансово допомагати. 

Ставлю перед нею чашку. Сідаю навпроти.

― Може вже нарешті скажеш, хто той безсовісний козел, що покинув тебе з дитиною? ― дивлюсь пильно. Набридли ці ігри у секретних розвідників. Він теж приклав руку… вірніше не руку, або не тільки руку до цього всього, і має нести відповідальність.

Енж шмилгає носом, обхоплює руками гарячі боки пузатої чашки. 

― Лук’ян Радченко, ― опускає вії.

― Той самий Лук’ян? ― несподівано виривається у мене. І чомусь серце розбивається на друзки, наче кришталеве. 

Вона лише киває, ховає погляд під тінню густих вій. А я ніби переношусь на кілька років назад, коли ще школяркою припадала до вікна фітнес-клубу і з захопленням дивилась як високий, підтягнутий хлопець тренувався у залі. Завжди усміхнений, товариський, в оточенні таких же качків. Він мені здавався нереальним, фантастичним. Смутно нагадував Кріса Хемсворта у ролі Тора, і моє маленьке дівчаче серденько билось наче навіжене, як тільки наближалась до заповітної будівлі. 

Зрозуміло, що Лук’ян і не підозрював про моє існування. Хлопці та дівчата з нашої школи часто тусили біля тих вікон, щоб хоча б одним оком глянути, як тренуються старші. Я була однієї з багатьох, частинкою безликого, яскравого галасливого натовпу А потім у цьому самому клубі організували “дитячу групу”. Звісно не зовсім дитячу, для підлітків. Наші з класу потекли туди потічком, тим паче, що ціни для школярів були ну дуже приємні. Батьки з радістю оформляли чад. “Щоб по підвалах не шастали, а ділом займались”, ― з розумінням кивали одне одному: “Ще й під наглядом тренера.Справжнього. Професійного…”