ЕПІЛОГ НЕ МОЯ ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Минуло півтора року.

У день мого сорок шостого народження Максим приніс торт, який сам замовив і правильно пристебнув паском безпеки. Ірина прийшла з камерою, хоча я просила не працювати на святі.

— Це не робота, — сказала вона. — У тебе немає права заборонити мені зробити погані сімейні фотографії.

Вони досі жили разом. Не одружилися й не дали остаточної відповіді щодо дітей. Пройшли обстеження, обговорили можливі варіанти й вирішили повернутися до теми через рік.

Раніше така невизначеність здавалася мені доказом слабких стосунків. Тепер бачила в ній чесність.

Павло теж прийшов. Привітав Ірину без жартів про вік і запитав Максима про роботу. Це не було прийняттям, але стало пристойною поведінкою. Іноді починати доводилося саме з неї.

Дарина надіслала квіти від своєї компанії. Вона заручилася з чоловіком, із яким переїжджала до Варшави. Максим привітав її повідомленням. Я не питала, що вона відповіла.

Ми з Іриною знову працювали разом над кількома проєктами. Не щотижня й не так, як раніше. Наша дружба мала межі, яких колись не було. Вони не зробили її менш справжньою.

Після вечері Максим виніс торт. На ньому було написано: «Мамі, яка навчилася питати один раз».

— Це наклеп, — сказала я. — Іноді питаю двічі.

— Саме тому напис не помістився повністю, — відповів він.

Я задула свічки. Ірина фотографувала, Софія сперечалася з Павлом про музику, а Максим прибирав тарілки до того, як я встигла попросити.

Наприкінці вечора Ірина показала знімок. Ми з сином стояли поруч, але не трималися одне за одного. Він дивився на неї, я — в об’єктив.

— Гарна, — сказала я.

— Залишити?

— Звичайно.

Я більше не потребувала фотографії, на якій Максим дивиться лише на мене, щоб знати своє місце в його житті.

Їхнє кохання не стало моєю історією. Я не була його суддею, авторкою чи головною постраждалою.

Я була матір’ю дорослого чоловіка й подругою жінки, яку він обрав.

Цього виявилося достатньо.