РОЗДІЛ 20 ЙОГО ВИБІР

Максим та Ірина вирішили жити разом через рік після першого побачення.

Він не переїхав до неї. Вони винайняли нову квартиру, щоб жоден не почувався гостем у чужому житті.

На новосілля прийшли друзі, Софія з чоловіком, колеги Максима й кілька фотографів. Павло відмовився, пославшись на роботу. Я знала, що причина інша, але не переконувала.

Ірина показала мені кабінет із двома столами.

— Він наполіг на однакових, — сказала.

— Бо рахує справедливість сантиметрами.

— Я чую, — озвався Максим із кухні.

У спальні стояла одна шафа, поділена навпіл. Іринина частина вже була заповнена, Максимова — майже порожня.

— За місяць усе зміниться, — сказала я.

— Не контролюй шафу мого сина, — нагадала Ірина.

— Це професійне спостереження.

Ми засміялися.

Під час вечері Максим підвівся з келихом. Я напружилася, очікуючи освідчення. Він сказав:

— Дякую, що прийшли. Весілля не буде. Принаймні сьогодні.

— Ти нестерпний, — сказала Ірина.

— Зате всі видихнули.

Я справді видихнула.

Пізніше ми втрьох вийшли на балкон. Місто було внизу, у квартирі сперечалися через музику.

— Я хочу сказати дещо один раз, — промовила я. — Не знаю, чи ваші стосунки триватимуть усе життя. Не знаю, чи не пошкодує хтось із вас. Але це не дає мені права руйнувати їх наперед.

Максим узяв Ірину за руку.

— Дякую.

— Я ще не закінчила. Якщо зробиш їй боляче, не стану автоматично на твій бік.

— Справедливо.

— Якщо вона зробить боляче тобі, не використаю це як доказ, що була права.

— Записати? — запитала Ірина.

— Не треба. Я запам’ятаю.

Максим обійняв мене.

— Ти не втратила мене, мамо.

— Знаю.

Раніше я відповіла б, що боялася саме цього. Тепер розуміла точніше: боялася втратити колишнє місце, де була першою людиною для сина. Воно справді зникло. Максим виріс, і це не було зрадою.

— А я не вкрала, — тихо сказала Ірина.

— Знаю.

Ми повернулися до гостей. На стіні висіла фотографія будинку, який їх познайомив. У відбитті кав’ярні стояли двоє людей, що ще не знали, скільки болю завдадуть одне одному й скільки правди доведеться навчитися говорити.

Тепер вони мали спільний дім.

Не тому, що я дозволила. Тому що вони обрали.