РОЗДІЛ 19 ПРАВО НЕ ПОГОДЖУВАТИСЯ

За тиждень до Максимового повернення ми з Іриною поїхали вибирати обладнання для студії. У машині вона запитала:

— Ти тепер справді вважаєш, що ми підходимо одне одному?

— Не знаю.

— Після всього?

— Після всього знаю тільки, що ви ставите складні запитання й не ховаєте відповіді. Це більше, ніж у багатьох пар.

— Але?

— Різниця у віці нікуди не поділася. Мене лякає, що через десять років ваші потреби розійдуться.

— Я теж цього боюся.

— Тоді навіщо питаєш?

— Хотіла почути, що ти більше не сумніваєшся.

— Це була б красива брехня.

Ірина всміхнулася.

— Справедливо.

Ми припаркувалися біля магазину.

— А ти пробачила мені? — запитала вона.

— Не повністю. Коли не відповідаєш кілька годин, іноді думаю, що знову щось приховуєш.

— Я теж чекаю, що ти використаєш мої слова в розмові з Максимом.

— Отже, довіра ще працює погано.

— Але працює.

Ми купили світло й сперечалися через ціну, як раніше. Різниця була в тому, що тепер кожна могла зупинити особисту тему без образи.

Максим повернувся наприкінці місяця. Компанія запропонувала йому партнерство в українському бюро з короткими поїздками до Данії.

— Ти відмовився від Копенгагена заради Ірини? — запитав Павло на родинному обіді.

— Ні. Обрав роботу, у якій матиму більше відповідальності й частку в компанії.

— І випадково залишився біля неї.

— Це теж вплинуло. Але рішення моє.

Пізніше Максим попросив мене лишитися.

— Мені не потрібне благословення, — сказав. — І не хочу, щоб ти вдавала захоплення. Просто поважай наш вибір.

— Я вже поважаю.

— Навіть якщо думаєш, що ми можемо розійтися?

— Усі можуть. Моє передбачення не дає права руйнувати вас наперед.

Він обійняв мене.

— Цього досить.

— А якщо захочеш дітей?

Максим зітхнув.

— Ти не могла не запитати?

— Могла. Але питаю один раз.

— Ми звернулися до репродуктолога, щоб знати можливості. Рішення немає.

— Добре.

— І все?

— Ти відповів. Я почула.

Максим усміхнувся.

Ми не дійшли до повної згоди. Натомість навчилися не перетворювати незгоду на покарання.