РОЗДІЛ 18 КРИЗА БЕЗ ВИННИХ

Максимові запропонували дворічний контракт у Копенгагені.

Він повідомив нам одночасно за вечерею.

— Це серйозне підвищення, — сказав. — І проєкт, про який я мріяв.

Я привітала. Ірина теж. Потім вона пішла до ванної й повернулася з почервонілими очима.

— Коли відповідати? — запитала.

— За десять днів.

— Ти хочеш поїхати?

— Так.

Ірина кивнула.

— Тоді поїдеш.

— А ми?

— Не знаю.

Я чекала, що вони подивляться на мене. Ніхто не подивився.

У наступні дні Максим рахував перельоти й оренду. Ірина не могла перенести студію, а її мати саме готувалася до операції. Переїзд не розглядався.

Я хотіла сказати синові, що два роки на відстані зруйнують роман. Натомість запитала:

— Тобі потрібна моя думка?

— Поки ні.

— Добре.

Це слово коштувало мені кількох безсонних ночей.

Ірина також не просила поради. Ми зустрілися в кав’ярні й говорили про роботу. Наприкінці вона сама сказала:

— Боюся, що стану причиною його відмови.

— А якщо попросиш поїхати, боїтимешся, що сама зруйнувала стосунки.

— Так.

— Тоді не обирай за нього.

— Це твоя професійна порада після терапії?

— Безкоштовна й дорога для мене.

Максим прийняв пропозицію. Вони вирішили шість місяців жити між двома країнами: він прилітатиме раз на місяць, Ірина — раз на два. Потім чесно перевірять, чи витримують.

— А якщо ні? — запитала я.

— Розійдемося, — сказав Максим.

— Ви надто спокійні.

— Ми вже один раз розійшлися замість розмови, — відповіла Ірина. — Тепер хочемо перевірити реальність.

Перші місяці були важкими. Рейси скасовували, Максим пропустив Іринин день народження, вона не відповіла на два його виклики під час знімання. Вони сварилися й не розповідали мені подробиць.

Я бачила лише наслідки: втомлені обличчя, короткі повідомлення, нові квитки.

Одного вечора Ірина подзвонила.

— Можна приїхати? Не як до Максимової матері.

— Як до подруги.

Вона приїхала й плакала на моїй кухні. Я не запитувала, хто винен. Не телефонувала синові. Просто залишилася поруч.

Уранці Ірина сама сказала:

— Ми посварилися через графік. Нічого, що треба вирішувати тобі.

— Добре.

Через шість місяців вони не розійшлися. Але й не сказали, що відстань працює.

Максим попросив у компанії інший формат. Відповіді чекали до кінця місяця.

Цього разу я не намагалася вгадати майбутнє раніше за них.