РОЗДІЛ 12 ПЕРЕМОГА, ЯКОЇ Я НЕ ХОТІЛА

Без Ірини робота стала складнішою. Новий фотограф запізнився на церемонію, переплутав списки кадрів і сперечався з нареченою. Я впоралася, але о третій ночі автоматично відкрила чат Ірини, щоб поскаржитися.

Не написала.

Максим телефонував щонеділі. Розповідав про погоду, проєкт і житло. На запитання про почуття відповідав: «Не хочу говорити».

— Ти спілкуєшся з Іриною?

— Ні.

— Зовсім?

— Мамо.

Я змінювала тему.

За місяць Павло запросив мене на вечерю зі своєю родиною. Його дружина поставила переді мною салат і сказала:

— Добре, що ця історія закінчилася. Максим ще подякує.

— Не думаю, що це наша справа.

Павло підняв брови.

— Ти ж була проти.

— Була. Але не маю права святкувати, коли синові боляче.

— Переболить.

— Можливо.

Я пішла раніше. У машині зрозуміла, що вперше не хочу бути серед людей, які погоджуються зі мною колишньою.

Наступного дня до офісу прийшла Софія. Принесла накопичувач із фотографіями завершених проєктів.

— Ірина просила передати.

— Як вона?

— Працює.

— Це не відповідь.

— Іншої вона не дозволила давати.

Я прийняла накопичувач.

— Передай, що я сумую.

— За подругою чи за фотографкою?

— За обома.

Софія пом’якшилася.

— Вона теж. Але не довіряє собі поруч із Максимом і вам поруч із нею.

— Я не проситиму її повернутися до нього.

— Це не ваше рішення.

— Уже зрозуміла.

Увечері я вперше пішла до психологині. Не тому, що вважала себе хворою. Просто всі близькі розмови вже були пов’язані з конфліктом, а мені потрібна була людина, яку не доведеться переконувати.

— Чого ви боїтеся втратити? — запитала вона.

— Сина.

— Ви його втратили?

— Він телефонує раз на тиждень.

— Тоді що саме зникло?

Я подумала.

— Відчуття, що знаю про нього все.

— Це близькість чи контроль?

— Я знала, коли йому погано.

— А він міг не розповідати?

— Міг. Але навіщо?

— Щоб мати власний простір.

Мені не сподобалася відповідь. Саме тому я записалася ще раз.

Через два тижні Максим приїхав. Ми зустрілися на вокзалі. Він схуд і відростив бороду.

— Ти погано їси, — сказала я.

— Привіт, мамо.

Я зупинилася.

— Привіт. Рада бачити.

Він обійняв мене.

Я не запитала про Ірину дорогою додому. Це було складніше, ніж будь-яка наша сварка, але Максим сам заговорив:

— Я досі її кохаю.

— Знаю.

— Вона не відповідає.

— Мені теж.

— Я не просив тебе писати.

— Написала лише вибачення за ультиматум.

— Добре.

Ми їхали мовчки. Я більше не мала перемоги. Залишилася можливість навчитися бути поруч, коли не можу нічого виправити.