РОЗДІЛ 11 РОЗРИВ

Ірина залишила Максима через тиждень після публікації.

Я дізналася від нього. Він прийшов до офісу ввечері, поклав на стіл ключ від її квартири й запитав, чи можу передати.

— Сам віддай.

— Вона не хоче бачитися.

— Що сталося?

— Сказала, що не витримує. Клієнти, батьки, розмови про майбутнє. Вирішила, що псує мені життя.

У першу мить я відчула полегшення. Саме цього хотіла від дня викриття. Потім побачила Максимове обличчя.

— Ти просив залишитися?

— Так. Вона відповіла, що за пів року подякую.

— Можливо…

— Не кажи.

Я замовкла.

— Вона знову вирішила за тебе, — сказала обережніше.

— Саме це я їй сказав.

— Ірина боялася.

— Усі бояться. Ти контролюєш, вона тікає, тато ображає. А я маю розуміти причини й чекати, доки ви владнаєте власні почуття.

— Я не просила її йти.

— Просила обрати між нами.

— Вона тобі розповіла?

— Після розриву. Бо більше не хотіла приховувати.

Я сіла.

— Максиме…

— Ти отримала, чого хотіла.

— Не так.

— А як мало бути? Вона залишає мене, повертається до тебе, й усі вдають, що нічого не сталося?

Саме так я уявляла. Тепер ця версія здавалася жорстокою.

— Я помилилася з ультиматумом.

— Скажи це їй.

— Вона не відповідає.

— Напиши й не вимагай реакції.

Максим підвівся.

— Завтра їду на об’єкт до Львова. На три місяці.

— Ти ж відмовився.

— Передумав.

— Через Ірину?

— Через роботу. І тому, що не хочу зараз бути тут.

— Коли вирішив?

— Учора.

Знову після факту.

— Ти міг сказати раніше.

— Це було вчора, мамо.

Він залишив ключ і пішов.

Я написала Ірині: «Максим передав ключ. Я не мала права вимагати, щоб ти обрала мене. Не прошу пробачити чи повернутися до нього. Просто визнаю».

Вона прочитала наступного ранку. Не відповіла.

Ключ пролежав у шухляді три дні. Я не наважувалася передати особисто й не хотіла доручати Яні. Нарешті поклала в конверт і залишила в поштовій скриньці Ірини.

Повертаючись, я побачила у вікні світло. Раніше подзвонила б і запитала, чи вона їла. Тепер не мала цього права.

Максим поїхав, не попрощавшись особисто. Надіслав повідомлення вже з дороги.

«Приїду в кінці місяця на два дні. Зателефоную».

Я відповіла: «Добре. Бережи себе».

Моя перемога складалася з порожнього міста, мовчання подруги й сина, який повідомляв лише те, що вважав безпечним.