РОЗДІЛ 8 ТЕ, ЧОГО ХОЧЕ ІРИНА

Я почула розмову Ірини із сестрою випадково.

Вони стояли в підсобці ресторану після весілля Литвиненків. Я прийшла перевірити розрахунок і зупинилася, почувши Максимове ім’я.

— Ти скажеш йому про лікаря? — запитала Софія.

— Нема про що говорити.

— Тобі сорок. Якщо ви думаєте про дітей…

— Ми не думаємо. Принаймні не як про рішення зараз.

— А Максим?

— Не знає.

— Зручно.

— Не починай.

Я мала відійти. Замість цього залишилася.

— Я хвилююся за тебе, — сказала Софія. — Він прокинеться у тридцять і зрозуміє, що хоче двох дітей. Ти що робитимеш?

— Не знаю.

— Саме тому треба піти зараз.

— Оксана сказала те саме.

— Можливо, вона має рацію.

— Можливо. Але я не можу побудувати рішення лише на припущенні, ким Максим стане через п’ять років.

— Ти його кохаєш?

— Так.

— Тоді буде гірше.

— Уже гірше.

Я зробила крок назад, але зачепила коробку. Софія відчинила двері.

— Оксано?

Ірина вийшла слідом.

— Ти слухала?

— Почула ім’я сина.

— І вирішила, що маєш право залишитися.

— Так. Це було неправильно.

Софія подивилася на нас обох.

— Я піду перевірю техніку.

Ми з Іриною лишилися в коридорі.

— Який лікар? — запитала я.

— Гінеколог. Звичайний огляд.

— Софія говорила про дітей.

— Софія говорить про моє особисте більше, ніж я дозволяю. Тепер ще й ти.

— Максим знає, що ти можеш не мати дітей?

— Я не знаю, чи можу. І він знає, що я нічого не обіцяю.

— Але не знає про лікаря.

— Бо немає результатів і проблеми. Я записалася перевірити здоров’я для себе.

Я відчула полегшення й одразу сором через нього.

— Ти хочеш дитину?

Ірина сперлася спиною об стіну.

— Іноді. Раніше не хотіла. Тепер не розумію, чи це моє бажання, чи страх втратити Максима.

— Якщо не впевнена, не можна.

— Знаю.

— А якщо він захоче?

— Матиме право піти.

— Ти так легко кажеш.

— Я щодня думаю про це й іноді плачу у ванній, щоб він не чув. Не плутай чесну відповідь із легкістю.

Її слова зупинили мене.

— Він живе в тебе?

— Ні. Лишається кілька ночей на тиждень.

— Чому не переїде?

— Бо п’ять місяців — мало. І тому, що я не хочу, щоб він тікав від конфлікту з тобою до спільного житла зі мною.

— Ти думаєш, я його виганяю?

— Думаю, він зараз прагне довести самостійність. Великі рішення в такому стані небезпечні.

Я не чекала, що Ірина назве ризик, який бачила й сама.

— Ти могла б використати це, — сказала я.

— Могла б. Не хочу.

— А якщо він наполягатиме?

— Відмовлю.

У підсобці впала металева стійка. Софія вилаялася, але не покликала.

— Ти справді думаєш про нього, — сказала я.

— Це дивує?

— Я хотіла, щоб усе було примхою.

— Розумію.

— Так було б простіше ненавидіти.

Ірина кивнула.

— Не прошу змінювати ставлення сьогодні.

— А чого просиш?

— Не слухати під дверима.

— Справедливо.

Ми повернулися до зали. Працювали до другої ночі. Коли останні гості пішли, Максим приїхав по Ірину. Не зайшов, чекав біля машини.

Вона попрощалася з командою й зупинилася біля мене.

— Договори передам Яні в понеділок.

— Добре.

— Дякую, що не зробила сцену при Максимові.

— Це низька планка.

— Поки маємо таку.

Ірина вийшла. Максим узяв у неї сумку з технікою, відкрив багажник і поцілував у скроню. Нічого показового.

Я бачила не спробу молодого чоловіка довести щось матері, а звичайну турботу втомленої пари.

Від цього прийняти їх стало не легше. Просто моє заперечення втратило ще один зручний аргумент.