РОЗДІЛ 7 БАТЬКІВСЬКИЙ СУД

Павло дізнався від мене. Я зателефонувала, бо втомилася тримати новину сама.

— Сорок? — перепитав він. — Ти серйозно?

— На чотири роки молодша за мене.

— Я знаю математику. Максим збожеволів?

— Він каже, що кохає її.

— Пів року потішиться й повернеться до нормальних дівчат.

— Не говори так при ньому.

— А ти що сказала?

Я не відповіла.

— Зрозуміло, — промовив Павло. — У неділю приїду. Викличемо його й поговоримо.

Слово «викличемо» мені не сподобалося, але я погодилася.

Максим прийшов сам. Побачивши батька, одразу зрозумів, що вечеря не сімейна.

— Ви влаштували засідання?

— Сідай, — сказав Павло.

— Я постою.

— Не поводься як підліток.

— Тоді не викликайте мене до двох батьків для оцінювання особистого життя.

Павло почав із віку, продовжив дітьми й закінчив тим, що колеги сміятимуться. Максим слухав до згадки про репутацію.

— Чию? — запитав він.

— Усіх нас.

— Мої стосунки не є репутаційним проєктом родини.

— Ти молодий і не бачиш очевидного. За десять років вона буде старою.

— Їй буде п’ятдесят.

— Для тебе — старою.

— Це вирішу я.

— Вона вже використала тебе. Жінки такого віку знають, як прив’язати хлопця.

— Досить, — сказала я.

Павло здивовано повернувся.

— Ти ж сама просила поговорити.

— Не просила принижувати Ірину.

— Тепер захищаєш?

— Захищаю межу.

Максим подивився на мене, але нічого не сказав.

— Добре, — відмахнувся Павло. — Нехай вона прекрасна. Максиме, припини це, доки не зруйнував стосунки з матір’ю.

— Їх руйнує не Ірина.

— Оксана тебе сама виростила.

— А ти де був?

Павло почервонів.

— Я працював.

— Мама теж. Але розмова не про вдячність.

— Саме про неї. Ти зобов’язаний подумати, що вона відчуває.

— Думаю. Тому п’ять місяців брехав. Виявилося, це гірше.

— Не роби з брехні мамину провину.

— Я вже визнав свою. А ви визнаєте, що хочете керувати дорослою людиною?

Павло підвівся.

— Оксано, скажи йому.

— Що?

— Що це ненормально.

Я дивилася на двох чоловіків. Колишній чоловік з’явився на годину й вимагав, щоб я виконала головну роботу: переконала, натиснула, потім розбиралася з наслідками.

Так було завжди. Павло оголошував правильне рішення, а я мала зробити так, щоб Максим його прийняв.

— Я вже сказала все, що думаю, — відповіла я. — Він не погодився.

— І ти дозволиш?

— Я не можу дозволити чи заборонити.

Павло засміявся.

— Зручно. Покликала мене, а тепер відходиш убік.

— Так. Покликала, бо хотіла союзника. Це було неправильно.

Максим опустив очі. Павло взяв куртку.

— Коли вона його покине, не дзвони мені серед ночі.

— Не подзвоню, — сказав Максим.

Після його відходу ми мовчали.

— Дякую, що зупинила, — сказав син.

— Я досі проти ваших стосунків.

— Знаю.

— І думаю, що ти не уявляєш усіх наслідків.

— Можливо.

— Але батько говорив огидно.

— Так.

Я прибрала третю тарілку.

— Ти розповіси Ірині?

— Що саме?

— Його слова.

— Скажу, що тато дізнався й відреагував погано. Образи повторювати не буду.

— Чому?

— Вона й так знає, що люди думають. Не бачу сенсу приносити кожну жорстокість додому.

«Додому» означало до Ірини. Я відчула звичний спротив, але промовчала.

Максим допоміг прибрати зі столу. Цього разу на прощання обійняв мене першим.

— Я не хочу втратити тебе, мамо.

— Але її не залишиш.

— Це різні речення.

Я не відповіла. Проте вперше не попросила його обрати.