РОЗДІЛ 5 РОЗМОВА БЕЗ ДРУЖБИ

Ірина попросила зустрітися не в офісі й не в неї вдома. Ми обрали маленьку кав’ярню, де ніхто нас не знав.

Вона прийшла раніше. Замовила чай, мені лишила меню. Раніше взяла б каву без цукру й воду, бо знала мої звички. Тепер не дозволила собі навіть цього.

— Максим знає про зустріч? — запитала я.

— Знає, що я хотіла поговорити. Не знає коли.

— Чому?

— Бо це між нами.

Я замовила каву.

— Говори.

— Я зрадила твою довіру, коли почала приховувати стосунки. Не буду пояснювати це лише страхом. Щотижня могла сказати правду й не сказала.

— Чому зараз так легко?

— Бо нас викрили. Це не сміливість.

Вона говорила саме так, як я колись цінувала: без прикрашання й спроб викликати жалість.

— Ти хочеш пробачення?

— Так. Але не очікую зараз.

— А якщо ніколи?

— Це буде наслідком мого рішення.

— І ти все одно лишишся з Максимом?

— Якщо він захоче.

— Отже, дружба важить менше.

— Я не можу виміряти одне іншим.

— Усі тепер так кажуть.

Офіціантка принесла каву. Я дочекалася, доки вона відійде.

— Коли ми сиділи в мене на кухні й ти плакала через Олега, Максим спав у сусідній кімнаті. Пам’ятаєш?

— Він приїхав пізно й залишився, бо зламалася машина.

— Ти бачила його сонного вранці.

— Йому було двадцять два.

— Для мене це не змінює відчуття.

— Розумію. Але змінює факт.

— Тобі подобається наголошувати на фактах.

— Бо ти говориш так, ніби я спостерігала за дитиною й чекала, коли вона виросте. Цього не було.

— Я не казала.

— Саме це ти уявляєш.

Я не заперечила.

— Ти ніколи не хотіла дітей, — сказала я.

— Не хотіла народжувати в шлюбі з Олегом. Після розлучення вирішила, що, найімовірніше, не матиму.

— А Максим хоче.

— Не впевнений.

— Він завжди любив дітей.

— Любити дітей і хотіти власних — не те саме.

— Я знаю сина.

— Так. Але не можеш відповідати за нього.

— Тобі зручно вірити, що він не передумає.

— Мені страшно, що передумає.

Ірина стиснула чашку обома руками.

— Я думаю про це майже щодня. Про те, що через десять років він подивиться на мене й зрозуміє, скільки можливостей закрив. Про те, що я постарію раніше. Про його друзів, які створюватимуть сім’ї. Про власне матір, котра вже питає, навіщо мені молодший чоловік.

— І все одно продовжуєш.

— Бо страх майбутнього не робить теперішнє несправжнім.

— Красиво.

— Неприємно. Красивою була б обіцянка, що кохання все вирішить. Я так не думаю.

Вона виглядала виснаженою. Під очима залягли тіні. Я могла б відчути співчуття, якби не була причиною частини її тривоги.

— Максим сказав, що ти двічі йшла.

— Так.

— Він переконав повернутися?

— Першого разу. Другого я сама зателефонувала.

— Чому?

— Бо зрозуміла, що караю нас обох за рішення, яких він ще не ухвалив.

— А мене?

— Тебе я вже зрадила мовчанням. Розрив із ним не виправив би цього.

— Міг би показати, що дружба важлива.

— Пожертвувати Максимом як доказом?

— Не називай це жертвою. Ви знайомі кілька місяців.

— П’ять.

— А ми чотири роки.

— Саме тому я тут.

Я зрозуміла, чого хочу. Не вибачення. Хотіла, щоб Ірина обрала мене. Тоді її роман став би помилкою, а наша дружба повернулася б на місце.

— Ти не можеш мати обох, — сказала я.

Ірина довго мовчала.

— Це ультиматум?

— Називай як хочеш.

— А Максим знає?

— Це розмова між нами.

Вона впізнала власні слова й сумно всміхнулася.

— Якщо я припиню стосунки, ти зможеш дружити зі мною як раніше?

— З часом.

— Повіриш мені?

— Якщо більше не брехатимеш.

— А коли Максим страждатиме, ти не звинувачуватимеш мене?

Я не відповіла.

— Ось чому це не вибір між дружбою й романом, — сказала Ірина. — Попереднього вже немає. Навіть якщо я сьогодні піду від нього, ти пам’ятатимеш, що я могла покохати твого сина. Я пам’ятатиму, що ти попросила зламати його довіру заради твоєї.

— Не перекладай на мене.

— Не перекладаю. Я сама вирішуватиму щодо Максима. Ти сама — щодо мене.

Вона дістала з сумки ключ.

— Від офісу, — пояснила. — Поки краще повертати техніку через Яну.

— Ти звільняєшся?

— Я не твоя працівниця. Завершу підписані проєкти. Нових спільних поки не братиму.

— Через особисте кидаєш роботу?

— Встановлюю межу, щоб ми не сварилися при клієнтах.

— Ти завжди вмієш зробити себе розумною.

Ірина здригнулася.

— А ти зараз хочеш зробити мене жалюгідною.

— Я хочу зрозуміти, як моя подруга могла лягти в ліжко з моїм сином.

За сусіднім столом хтось замовк. Ірина зблідла, але відповіла тихо:

— Не тут.

— Тобі соромно?

— Мені соромно за цю розмову. Не за нього.

Вона підвелася.

— Я справді шкодую про брехню, Оксано. Але ти не отримаєш вибачення за те, що я кохаю Максима.

— Тоді нам більше немає про що говорити.

— Схоже, зараз немає.

Ірина поклала гроші за чай і пішла.

Ключ лежав біля моєї чашки. Я стиснула його в долоні. Метал залишив червону смугу, але болю майже не відчула.

За чотири роки Ірина жодного разу не пішла посеред сварки. Ми сперечалися про роботу, гроші, моє розлучення, її звичку зникати під час проблем. Завжди одна з нас лишалася й варила ще каву.

Цього разу вона пішла до мого сина.

Я відкрила телефон і видалила її з обраних контактів. Номер залишився. Спільні фотографії теж.

Завершити дружбу одним натисканням не вдалося.