РОЗДІЛ 4 ВІН УЖЕ НЕ ХЛОПЧИК

Наступного тижня Максим запросив мене подивитися його новий об’єкт.

— Це спроба довести, що ти дорослий? — запитала я телефоном.

— Спроба показати частину життя, про яку ти майже не питаєш.

Я погодилася.

Житловий комплекс стояв на краю старого промислового району. Два корпуси вже заселили, третій добудовували. Максим зустрів мене в касці й світловідбивному жилеті, видав захисне спорядження та провів через майданчик.

Робітники зверталися до нього на ім’я, виконроб сперечався щодо матеріалу, молода інженерка принесла креслення. Максим слухав, ставив запитання й ухвалював рішення без метушні.

Я знала, що він архітектор. Бачила диплом, макети, фотографії готових будинків. Але досі уявляла роботу як продовження навчання: син сидить за комп’ютером, а старші люди перевіряють.

Тут перевіряв він.

— Пандус той самий? — запитала я біля входу.

Максим глянув здивовано.

— Ірина розповіла?

— Так.

— Саме той. Інвестор погодився після розрахунку вартості переробки.

— Тобто принциповість допомогла не так, як гроші.

— Зазвичай так і буває.

Ми піднялися на дах. Звідти було видно річку, старі склади й нові будинки. Максим показав двір без машин, спільну майстерню для мешканців і дерева, які мали висадити навесні.

— Красиво, — сказала я.

— Ти вперше на моєму об’єкті.

— Ти не запрошував.

— Запрошував на відкриття другого корпусу.

Я згадала. Того дня мала два весілля й сказала, що подивлюся фотографії.

— Я працювала.

— Знаю. Не звинувачую.

Він зняв каску й сперся на огорожу.

— Просто ти багато знаєш про мене вісімнадцятирічного. Про мене теперішнього — менше.

— Тому розповідав Ірині?

— Тому що вона питала.

Я хотіла заперечити, але перед очима були його креслення й люди, які чекали його рішень.

— Я теж питала.

— «На роботі все добре?» — не питання, на яке можна відповісти чесно. Якщо кажу «так», ти задоволена. Якщо розповідаю про проблему, одразу пропонуєш знайомого юриста, майстра чи клієнта.

— Я допомагаю.

— Навіть коли не прошу.

— Ірина не допомагає?

— Допомагає, коли питаю. Іноді радить без запиту, я кажу, що це зайве, й вона зупиняється.

— Зручно порівнювати матір із коханою жінкою.

— Я не порівнюю любов. Говорю про межі.

Ми спустилися до тимчасового офісу. Максим налив чай у паперові стаканчики.

— Навіщо ти запросив мене сюди?

— Бо вдома ти бачиш сина. Хотів, щоб побачила дорослого чоловіка до того, як знову назвеш мене наївним.

— Я не вважаю тебе наївним у роботі.

— А у стосунках?

— Різниця п’ятнадцять років не зникає через твої креслення.

— І не робить мене безпорадним.

— А якщо вона тебе покине, бо злякається віку?

— Буде боляче.

— І все?

— А що має бути? Я переживу. Як пережив розрив із Дариною.

— Три роки з Дариною не навчили тебе не поспішати?

— Саме вони навчили не лишатися в правильних зовні стосунках, коли всередині погано.

— Чому було погано?

Максим довго мовчав.

— Вона хотіла переїхати до Варшави. Я не хотів. Ми пів року вдавали, що хтось передумає. Потім почали звинувачувати одне одного.

— Ти міг спробувати.

— Ось. Ти навіть тепер пояснюєш, яке рішення було правильним.

— Я лише кажу…

— Знаю. Але це моє життя.

Він говорив без злості. Від цього я чула зміст, а не тон.

— Ти думаєш, що я хочу керувати тобою.

— Думаю, ти боїшся стати непотрібною.

Я поставила стаканчик.

— Після всього, що зробила для тебе, це жорстоко.

— Я вдячний. Але не можу залишатися залежним, щоб твоя праця мала сенс.

— Я не вимагала залежності.

— Коли обираю без тебе, ти сприймаєш це як відмову від тебе.

Я згадала його переїзд. Максим знайшов квартиру сам і повідомив за тиждень до підписання договору. Я образилася, що він не попросив допомогти з вибором. Потім два місяці привозила продукти без попередження.

— Ти міг сказати раніше, — промовила я.

— Казав. Ми сварилися, ти плакала, я вибачався. Нічого не змінювалося.

— І тому приховав Ірину.

— Частково. Ще тому, що вона просила часу.

— Ти обрав її прохання замість чесності зі мною.

— Так. Це було неправильно.

Він не виправдовувався. Я не могла сперечатися з людиною, яка визнавала власну провину й водночас не віддавала мені право на все інше.

— Ти розумієш, що я можу втратити подругу?

— Розумію. Мені шкода.

— А якщо вимагатиму, щоб ти припинив?

— Не припиню.

— Навіть заради мене?

— Не став мене перед таким вибором.

— Я запитала.

— Тоді відповідь — ні.

У грудях стало порожньо.

— Вона важливіша?

— Ви важливі по-різному.

— Зручна відповідь.

— Чесна. Я не порівнюватиму матір і жінку, яку кохаю.

— А якщо вона змусить?

— Ірина ніколи цього не просила.

— Поки що.

— Ти вигадуєш її майбутній вчинок і вже караєш.

Максим перевірив час.

— Мені треба на нараду. Проведу тебе.

Біля виходу я зняла жилет. Він допоміг розстебнути каску, бо фіксатор заїв.

— У неділю Павло кличе на вечерю, — сказала я. — Прийдеш?

— Сам?

— Звичайно.

— Тоді ні.

— Ти хочеш привести Ірину до батька без попередження?

— Не хочу приходити на сімейні зустрічі, де мої стосунки вдають неіснуючими. Коли будете готові почути, скажу татові сам.

— Він тебе не зрозуміє.

— Це його відповідальність.

Максим провів мене до машини.

— Дякую, що приїхала.

— Ти запросив, щоб прочитати лекцію.

— Запросив показати роботу. Решту ми зробили разом.

Він усміхнувся. Я чекала, що обійме. Максим лише відчинив мені дверцята й побажав обережної дороги.