РОЗДІЛ 3 ЧОТИРИ РОКИ ДРУЖБИ

З Іриною ми познайомилися через чужу катастрофу.

Наречений моєї клієнтки зник за два дні до весілля. Не назавжди — просто вимкнув телефон і поїхав із друзями на риболовлю, бо злякався. Коли його знайшли, наречена погодилася одружуватися, але звільнила фотографа, який виявився товаришем утікача.

Ірина приїхала на заміну о шостій ранку. Не ставила зайвих запитань, не пліткувала з декораторами й зробила так, що на фотографіях ніхто не помітив наречених опухлих очей.

Після весілля ми пили каву на заправці. Я сказала, що більше ніколи не працюватиму з людьми, які влаштовують свято замість розмови. Ірина відповіла, що тоді мені доведеться змінити професію.

За місяць я запросила її на інший проєкт. За пів року вона мала ключ від мого офісу. За рік знала, що Павло пішов від мене не одразу: майже три роки ми розходилися й сходилися, доки я не перестала вірити його обіцянкам.

Ірина не давала порад, коли я їх не просила. Саме тому я розповідала їй більше, ніж іншим.

Тепер я сиділа вдома з телефоном і переглядала чотири роки нашої дружби як матеріали справи.

На першій спільній фотографії Максим стояв позаду нас із коробкою техніки. Йому був двадцять один. Ірина дивилася в об’єктив. Він — убік. На наступних знімках вони рідко опинялися поруч.

Я збільшувала кадри, шукала погляди й дотики. Нічого не знаходила.

Це не заспокоювало. Я почала підозрювати, що вони просто краще приховували.

У вівторок Яна зайшла до кабінету й поклала переді мною список фотографів.

— На випадок, якщо Ірина більше не працює з нами.

— Хто сказав, що не працює?

— Ви дві зустрічі не дивитеся одна на одну.

— Особисте.

— Я зрозуміла. Тому й принесла список, а не запитання.

Я переглянула прізвища. Усі були професійні. Жодному не довіряла так, як Ірині.

— До завершення сезону вона лишається.

— Добре.

Яна не пішла.

— Що ще?

— Ви відкрили її сторінку на робочому комп’ютері й уже двадцять хвилин дивитеся фотографії трирічної давності.

Я закрила вкладку.

— Я не підглядала. Сторінка відкрита.

— Я нічого не казала про підглядання.

— Тоді працюй.

Вона вийшла, а я знову відкрила сторінку.

У вересні Ірина опублікувала серію з Максимового об’єкта. Підписала: «Архітектура, яка не намагається перекричати місто». Він залишив коментар: «Це комплімент?»

Вона відповіла: «Рахунок уже виставлено, тепер можу сказати: так».

Я бачила цей допис раніше й поставила вподобання. Тепер дата набула значення. Саме тоді, за словами Максима, він запросив її на каву.

За тиждень Ірина опублікувала вечірню вулицю. У вікні кав’ярні відбивався чоловік. Обличчя не видно, але зріст і постава нагадували Максимові.

Я збільшила знімок.

— Це вже погано, — сказала Яна від дверей.

— Ти стукаєш?

— Двічі. Хто там?

— Ніхто.

— Тоді чому ви ховаєте екран?

Я могла вигадати робочу причину. Натомість запитала:

— Ти знала, що Максим зустрічається з Іриною?

Яна сіла без запрошення.

— Ні.

— Але не здивувалася.

— Здивувалася. Просто ви дивитеся так, ніби я теж винна.

— Вони приховували п’ять місяців.

— Це погано.

— Їй сорок.

— А йому?

— Двадцять п’ять. Не повторюй його аргументи.

— Я ще не чула його аргументів.

— Усім усе зрозуміло.

Я розповіла, як застала їх. Яна слухала без вигуків, а наприкінці запитала:

— Ви хочете, щоб я сказала, що Ірина жахлива подруга чи що Максим зробив дурницю?

— Хочу нормальної реакції.

— Мені не подобається брехня. Різниця у віці дивує. Але вони дорослі.

— Вона могла ним маніпулювати.

— Могла. Він не здатен?

— Максим не маніпулює.

— Бо ваш син?

Я відчула, що починаю сердитися вже на третю людину.

— Чому всі захищають Ірину?

— Я не захищаю. Ви принесли мені вирок і просите підібрати докази.

Вона показала на екран.

— Що шукаєте?

— Коли це почалося.

— Вони сказали.

— А якщо раніше?

— Тоді запитайте. Фотографія у вікні нічого не доведе.

Після роботи я поїхала до ресторану, де Ірина знімала презентацію. Не заходила всередину. Зупинилася навпроти й чекала, доки вона вийде.

За годину Ірина з’явилася з асистентом. Вони завантажили техніку в машину. Вона попрощалася й залишилася сама.

Я перейшла дорогу.

— Ти стежиш за мною? — запитала Ірина.

— Хотіла поговорити.

— Можна було написати.

— Ти б відповіла?

— Так.

Вона відчинила багажник і поклала сумку.

— Коли ти вперше подумала про нього як про чоловіка?

Ірина не вдала, що не розуміє.

— Під час знімання комплексу. Він сперечався з інвестором через пандус. Той хотів прибрати його з проєкту, щоб звільнити місце для реклами. Максим відмовився погоджувати зміни.

— Тобі сподобалося, що він принциповий.

— Так.

— До цього нічого не було?

— Ні.

— Навіть думки?

— Ні.

— А фотографія в кав’ярні через тиждень?

Вона кілька секунд дивилася на мене.

— Ти переглядала мою сторінку?

— Вона відкрита.

— На знімку Максим. Це була наша перша кава.

— Побачення?

— Я погодилася на каву, щоб пояснити, чому не буде побачення.

— Переконливо пояснила.

— Ні. Він запитав, чи причина лише у віці й тобі. Я сказала, що так. Максим відповів, що це мої страхи, але вони не дають мені права вирішувати за нього.

Я впізнала формулювання.

— Він підготував аргументи заздалегідь.

— Він знав, чого хоче.

— А ти?

— Хотіла піти. Потім залишилася ще на одну каву.

— І не згадала про мене.

— Згадувала постійно.

Це було найгіршим. Якби Ірина забула про дружбу в момент захоплення, я могла б назвати її легковажною. Вона пам’ятала й щоразу обирала мовчання.