РОЗДІЛ 2 ПОДВІЙНА БРЕХНЯ

У суботу Максим не телефонував. Я теж.

День минув у роботі. Я перевірила майданчик для весілля Литвиненків, змінила флориста й двічі переписала розклад. Ірина відповідала на робочі повідомлення коротко й без помилок. Між нами залишилися тільки дати, адреси та суми.

Увечері я відкрила нашу особисту переписку. Останнє повідомлення вона надіслала в четвер: фотографію пальта, яке хотіла купити.

«Бери синє. Чорних у тебе чотири», — відповіла я.

«Три».

«Одне лежить у мене».

Ми домовилися зустрітися в суботу й повернути речі. У той момент Ірина вже п’ять місяців зустрічалася з Максимом. Обговорювала зі мною пальта, роботу, колишнього чоловіка й безсоння, але жодного разу не обмовилася про людину, яку, за її словами, кохала.

Я почала писати: «Ти хоча б раз збиралася сказати?» Видалила. Відповідь нічого не змінювала.

У неділю Максим прийшов рівно о дванадцятій. Приніс пиріг із пекарні біля мого дому.

— Не хочу, — сказала я.

— Це не подарунок. Ти все одно нічого не приготувала.

Він мав рацію. У холодильнику лежали сир, помідор і контейнер із салатом, який я не відкривала два дні.

— Кава є, — сказала я.

Максим сам поставив чайник. Він знав, де чашки й цукор, але довго шукав ніж. Після переїзду я змінила шухляди місцями й не сказала йому. Раніше він бував тут щотижня. Останнім часом — раз на місяць.

Ми сіли навпроти.

— Питай, — сказав він.

— Чому вона?

— Це не перше запитання, яке ти хотіла поставити.

— Не вирішуй за мене.

Він прийняв зауваження.

— Добре.

— Ви спали разом тієї ночі?

— Я не обговорюватиму з тобою інтимні подробиці.

— Тобто так.

— Мамо, мені двадцять п’ять.

— Ти повторюєш це, ніби цифра скасовує все інше.

— Вона скасовує твоє право допитувати мене про секс.

Я відсунула чашку.

— А моє право знати, що найближча подруга п’ять місяців бреше?

— Це інше. Тут ми обоє винні.

— Ти хоча б розумієш, що вона знала про тебе майже все?

— Те, що ти їй розповідала. Не те, що я сам хотів би сказати.

Удар влучив точно.

— Я не ділилася твоїми таємницями.

— Ти розповідала історії про моє дитинство, бо вони твої теж. Я не звинувачую. Але Ірина не знала мене через них.

— А через що знала?

— Через спільну роботу. Ми два тижні знімали комплекс на Подолі. Вона бачила, як я спілкуюся з командою, що мене злить, як ухвалюю рішення. Я бачив її в роботі. Потім запросив на каву.

— І вона одразу погодилася?

— Ні. Відмовила.

— Розумна жінка.

— За тиждень я запросив знову.

— А ти не міг знайти когось свого віку?

— Міг. Не хотів.

Він не підвищував голосу. У дитинстві Максим сперечався інакше: швидко, сердито, з грюканням шухляд. Тепер добирав слова й не дозволяв мені відвести розмову від суті.

— Вона використала твоє захоплення.

— Чим?

— Досвідом. Увагою. Тим, що поруч із нею ти почуваєшся дорослішим.

— Поруч із нею я не мушу доводити, що дорослий.

Я встала й підійшла до вікна.

— Зі мною мусиш?

— Постійно.

— Я твоя мати.

— Саме тому тобі важко побачити мене окремою людиною.

— Окремі люди не брешуть п’ять місяців.

— Брешуть, коли знають, що чесність використають проти них.

— Отже, винна я.

— Ні. Ми вирішили мовчати. Це була помилка. Але твоя сьогоднішня реакція пояснює, чому ми боялися.

— Не перекладай причину після вчинку.

— Не перекладаю.

Максим розрізав пиріг. Поклав шматок собі, другий — мені. Я не повернулася до столу.

— Вона хоче заміж?

— Ми не говоримо про шлюб.

— Про дітей?

— Говорили.

— І?

— Це між нами.

— Максиме, через десять років їй буде п’ятдесят.

— А мені тридцять п’ять. Я вмію рахувати.

— Зараз тобі здається, що це неважливо.

— Мені не здається. Я знаю, які питання існують.

— Звідки? П’ять місяців — це закоханість. Ви ще не жили разом, не хворіли, не ділили витрати.

— Тому й не одружуємося завтра.

— Але ти кажеш, що кохаєш.

— Кохання не гарантує, що все вийде.

Його відповідь була дорослішою, ніж я хотіла почути.

— Тато знає? — запитала я.

— Ні.

— Дарина?

— Навіщо Дарині знати?

— Ви були разом три роки.

— І розійшлися два роки тому.

— Вона тобі підходила.

— Тобі.

Я повернулася.

— Не перекручуй. Я бачила, що ви добре жили.

— Ти бачила вечері раз на два тижні. Не бачила наших сварок і не знала, чому ми розійшлися.

— Ти казав, що різні плани.

— Бо не хотів слухати, як ти переконуєш повернути її.

— Я б не переконувала.

Максим подивився на мене мовчки.

Я згадала три випадки, коли все-таки питала, чи він не поспішив. Замовкла.

— Ти розповідав Ірині про Дарину?

— Так.

— А вона тобі про Олега?

— Так.

— Чудово. Поки я думала, що ви майже не спілкуєтеся, ви обговорювали колишніх.

— Ми зустрічалися. Що мали обговорювати — погоду?

Я сіла. Злість виснажувала, але під нею було інше: страх, що їхнє окреме життя вже давно стало важливішим за мою участь.

— Ти переїдеш до неї?

— Ні. Принаймні зараз.

— Вона переїде до тебе?

— Ми цього не плануємо.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

— Не дозволу. Хочу, щоб ти не принижувала Ірину й не ставила мене в позицію хлопчика, якого треба рятувати.

— А якщо я вважаю, що ці стосунки нашкодять тобі?

— Можеш так вважати. Але наслідки мої.

— А коли все закінчиться, хто збиратиме тебе?

— Я сам. Або друзі. Можливо, ти, якщо зможеш допомогти без «я ж казала».

Максим допив каву.

— Ірина просила дати тобі час. Я погодився до неділі. Тепер мовчати не буду.