РОЗДІЛ 1 ЧУЖА РУКА НА ЙОГО ПЛЕЧІ

Двері Ірининої квартири відчинив мій син.

Максим стояв босий, у темній футболці та спортивних штанах. Волосся було вологим після душу. Побачивши мене, він не привітався. Лише міцніше стиснув ручку дверей і на секунду озирнувся в бік кухні.

Я подивилася на номер квартири. Сорок сьома. Поверх четвертий. Помилки не було.

— Мамо, ти чому тут?

— Привезла Ірині договори. А ти?

— Заїхав у справі.

— Босий?

Максим опустив погляд на ноги, наче тільки тепер помітив, що не взувся.

— Я каву розлив. Довелося помити підлогу.

Він говорив спокійно, але не відступав від проходу. У дитинстві Максим так само затуляв собою двері своєї кімнати, коли хотів приховати розбиту лампу чи невиконане домашнє завдання. Тепер йому було двадцять п’ять, він жив окремо й не мав звітувати, де проводить ранок. Та це була квартира моєї найближчої подруги, яка годину тому мала приїхати на зустріч із замовниками.

— Ірина вдома?

— Так.

— Тоді передай їй.

Я простягнула теку. Максим не взяв.

— Краще зайди.

У його голосі з’явилося те, що змусило мене перестати шукати просте пояснення. Не страх викриття. Рішення більше не брехати.

Він відійшов.

У передпокої стояли його черевики. Не кинуті біля порога, як буває під час короткого візиту, а акуратно поставлені під стіну поруч з Ірининими чоботами. На гачку висіла куртка, яку я подарувала йому на Різдво. Нижче лежав знайомий рюкзак із тубусом для креслень.

— Давно ти тут? — запитала я.

— Від учора.

Він не став вигадувати другу справу чи ранню зустріч. Правда вже була в передпокої, у ванній, де він приймав душ, і на кухні, звідки пахло свіжою кавою.

Ірина вийшла до нас у сірому домашньому костюмі. Волосся вона зібрала недбало, без макіяжу здавалася втомленою. Я бачила її такою десятки разів: після складного знімання, під час хвороби, вранці після наших довгих розмов. Проте ніколи поруч із моїм сином, який щойно ночував у її квартирі.

— Оксано, — сказала вона.

Не «привіт». Не «що сталося?». Моє ім’я прозвучало як попередження.

Я поклала теку на тумбу.

— Ти забула договори в офісі. Литвиненки будуть об одинадцятій.

Ірина глянула на годинник.

— Я пам’ятаю про зустріч.

— Тоді чому не відповідала?

— Телефон у спальні на зарядці.

Слово «спальня» не мало нічого означати. В Ірини була спальня, у Максима — мокре волосся, а дорослі люди іноді залишаються у друзів. Я могла б прийняти будь-яке пояснення, якби вони обоє не дивилися на мене так, наче чекали вироку.

— Що відбувається?

Максим провів долонею по волоссю.

— Сядьмо.

— Я постою.

— Оксано…

— Не починай із мого імені. Просто скажи.

Ірина мовчала. Максим зробив крок до неї, і вона торкнулася його плеча. Коротко, майже непомітно. Так торкаються люди, які давно знають, коли іншому потрібна підтримка.

Я дивилася на її руку й раптом згадала вечерю три тижні тому. Максим тоді приїхав пізніше, сів навпроти Ірини й запитав, чи вона вже віддала фотографії замовникові. Звичайне професійне запитання. Вони обмінялися двома фразами, а я продовжила розповідати про невдалий банкет. Тепер у пам’яті їхня мовчанка після розмови стала іншою.

— Прибери руку, — сказала я.

Ірина відступила.

— Мамо, не говори з нею так.

— А як мені говорити?

— Спочатку вислухай.

— Я ще нічого не почула.

Максим подивився на Ірину. Вона ледь похитала головою, але він уже вирішив.

— Ми разом.

У кімнаті працювала кавоварка. Вона клацнула, перейшла в режим очікування, і після цього стало зовсім тихо.

— Що означає «разом»?

— Те й означає. Зустрічаємося.

— Відколи?

Ірина відповіла першою:

— Майже п’ять місяців.

Я чекала іншої цифри. Тиждень. Дві випадкові зустрічі. Одна ніч, про яку вони шкодують. П’ять місяців уже мали звички, спільні ранки, пояснення для моїх запитань і десятки нагод сказати правду.

— П’ять місяців?

— Без трьох днів, — уточнив Максим.

Я глянула на нього.

— Ти рахуєш?

— Так.

Ірина заплющила очі. Мабуть, хотіла, щоб він не додавав подробиць. Максим завжди відповідав точно, коли хвилювався.

— Отже, це не випадковість.

— Ні.

— І не жарт.

— Мамо.

— Я ставлю запитання, бо за останні тридцять секунд з’ясувалося, що я зовсім не розумію, що відбувається в житті двох найближчих людей.

Ірина підійшла до столу й відсунула стілець.

— Сядь, будь ласка.

— Я не хочу користуватися твоїми стільцями.

Фраза була дитячою. Я почула це відразу, але не забрала слів назад.

— Добре, — сказала Ірина. — Тоді я теж постою.

На столі справді стояли дві чашки. Біля однієї лежав Максимів телефон, біля другої — Іринині окуляри. Поруч була відкрита коробка з вівсяним печивом. Я купила його тиждень тому, коли ми разом вибирали продукти після роботи. Ірина сказала, що не любить надто солодкого. Я не знала, що печиво їстиме мій син.

— Хто перший? — запитала я.

— Що? — не зрозуміла Ірина.

— Хто це почав?

— Я запросив її на побачення, — відповів Максим.

— Не тебе питаю.

— А я відповідаю, бо ти вже шукаєш, кого звинуватити.

— І маю з кого обирати.

Максим напружився.

— Ми обоє приховували. Відповідальність однакова.

— Тобі двадцять п’ять.

— Я знаю свій вік.

— А їй сорок.

Ірина зблідла, проте не відвернулася.

— Я теж знаю свій вік.

— Ти моя подруга.

— Так.

— Була.

Максим зробив крок до мене.

— Не треба зараз вирішувати все.

— А ви вже вирішили. П’ять місяців тому.

— Ми не планували, що так станеться, — сказала Ірина.

— Що саме? Ти випадково пішла на побачення з моїм сином? Випадково приховувала чотири місяці й три тижні?