Повний текст

Жіноча дружба і взаємна прихильність завжди вважалися величиною сталою. Саме тому жіноче приятельство впродовж століть оспівувалося апологетами-феміністками, які в чоловіках бачили лише суперників і зазіхачів на жіночу незалежність. І хоча іноді подібне трактували виключно як ознаку нетрадиційної орієнтації, моє ставлення до цього було об'єктивним – я щиро вірила у довговічність і непорушність жіночої дружби, тим паче, що моя упевненість ґрунтувалася на прикладах із власного життя.

Я працюю продавчинею в одному із міських шопів. Сезон активних продажів вже минув, тому на роботі я зазвичай просто читаю жіночі журнали. Вони відволікають від нудьги, значно скорочують тривалість робочого дня і ніби прилучають тебе до іншого світу – сучасного, цивілізованого, привабливого завдяки модним віянням. Того самого дня реальний покупець уперто не йшов, численні роззяви ліниво тинялися по універмагу, тож мені не залишалося нічого іншого, як чимось себе відволікати, аби якнайскоріше змарнувати робочий час до вечора.

– Катю, привіт!

Знайомий голос вивів мене із задумливості, в яку я занурилась читаючи статтю про зірок шоу-бізнесу. Я відірвалася поглядом від журналу, пильно поглянула на незнайомку, яка, у свою чергу, в усі очі роздивлялася мене, і раптом упізнала в ній... мою подругу Лєру.

– Лєрка?! – я не могла приховати щирого здивування.

Так, це була вона – моя стара і вірна подружка, з якою ми провели дитинство і яка одного разу просто загубилася, абсолютно зникнувши із мого життя. Власне її повне ім’я було Валерія, проте я завжди називала її коротко – Лєрка, бо від «Валерії» чомусь завжди віяло якимось державним офіціозом. Лєра була киянкою, і приїжджала в моє рідне місто виключно на канікули, до своїх рідних дідуся і бабусі. Щоразу її приїзд перетворювався для мене на справжнє свято, і ми днями поспіль блукали по місту і безупинно говорили, ділячись найсокровеннішим із наших жіночих, тобто тоді ще дівочих таємниць.

Лєрка була особливою. Вона була справжньою жінкою – жінкою навіть тоді, коли ще, як і я, навчалася у школі. Вона мала шикарне каштанове волосся, красиву «голлівудську» усмішку і струнку фігуру. Щоправда, Лєра була невисокого зросту, та це абсолютно її не псувало, швидше навіть додавало якогось надзвичайного колориту, я б навіть сказала – французького шарму. Лєра була таким собі піафом, тобто «горобцем», вітчизняного «розливу», в якому ховалося багато талантів і творчих задатків. Проте головне, що привертало мене в Лєрці, то це її особливе домашнє виховання і абсолютно незбагненне для мене сприйняття світу. Оскільки Лєрка виросла в культурній, інтелігентній сім'ї, то дуже чітко розмежовувала такі поняття, як «добро» і «зло», «порядність» і «моральна неохайність». Вона серйозно дивилася на світ, була не здатна до здійснення випадкових, невмотивованих вчинків і у неї був відсутній навіть натяк на легковажність, яку так часто виявляють дівчата у віці від чотирнадцяти до двадцяти п'яти років. Все це додавало Лєрці вигляд аристократичний, а її манери і стиль поведінки завжди викликали у мене божевільне бажання наслідувати її, бути такою як і вона. Проте я розуміла, в чому полягає різниця між нами, і, врешті-решт, вирішила залишитися сама собою – такою, як є. А що Лєрка? Та хай собі залишається моїм ідеалом, хоча і недосяжним…

– Так, Катю, це я!

Я розсміялася і вже наступної миті ми кинулися один одному в обійми, не в змозі приховати обопільної радості.

– Як ти мене знайшла? – здивувалася я, розглядаючи Лєрку з голови до ніг.

– Та як – не без підказки родичів.

– А чому раніше не з'являлася? Я стільки думала про тебе, згадувала, намагалася передбачити, де ти мешкаєш, чим займаєшся, як минає твоє сімейне життя.

Лєрка усміхнулася, а її карі очі засвітилися щирим лукавством.

Ще у школі Лєра потоваришувала зі своїм першим хлопцем (і першим чоловіком!) Льохой Мизніковим. Це була дружба взаємовигідна. Льоха був з поважної, заможної сім'ї, його майбутнє було визначеним, і тому моїй Лєрці залишалося лише із часом пожинати плоди особистого жіночого успіху і внутрішньої далекоглядності. Їх відносини з Олексієм були настільки міцними, що ні у кого із оточуючих не виникало ані найменшого сумніву в тому, що після школи вони одружаться і створять сім'ю. Мені завжди хотілося дізнатися, як вони живуть, і коли б не Лєркіне несподіване зникнення на цілих п'ять років, я б це напевно знала.

– Ти знаєш, а ми з Льохою навіть пожити разом встигли! – раптом мовила вона, немов би прочитавши мої думки.

– Що означає «встигли»? – здивувалася я. – Ви що – з ним зараз не живете?

Лєра розсміялася. У її очах не було ні краплі смутку, але по її миловидому личку, що злегка змінилося, я зауважила – Лєра з чутливою ностальгією згадує те своє перше кохання.

– Ні, не живемо. Адже ми тоді винайняли з Льохою квартиру, бо вирішили разом жити. Батьки були не проти, хоча і вважали, що це – зарано. Адже після школи потрібно було вчитися далі, вступати до якогось вишу. Та ми з Льохою вирішили все по-своєму. Обзаводитися дітьми від нього я, правду мовити, не хотіла, але самостійності, такої собі сімейності – хотілося навіть дуже. Ну, ми і пожили... всього лише тиждень. Ти не повіриш, але за цей тиждень ми з ним так набридли один одному, і так один одного дістали, що розбіглися в один день. Сварилися і лаялися з ним щодня. Знаєш, Льоха навіть одного разу схопився за сокиру і пообіцяв убити мене, якщо я не закрию рота і не перестану його діставати. Це було тією останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Я повернулася до батьків з розбитим серцем, а він почав займатися бізнесом і мав можливість міняти таких як я, щодня.