Глава 43

Тірра

Сьогодні замість звичних кошмарів про смерть і зраду мені наснилося, як я блукаю серед тих велетенських хмарочосів, які вчора показував Нік. Це було дивно й трохи моторошно, але не настільки, щоб прокинутися в холодному поту.

​Навіть не уявляю себе серед цих кам’яних джунглів і натовпу, що снує туди-сюди. Одне добре: я зрозуміла з відео, що люди там надто заклопотані собою. Вони поспішають у справах і зовсім не помічають тих, хто поруч. Отже, якщо Нік вивезе мене в місто, я стану лише черговою мурахою в цьому божевільному мурашнику. Невидимою, а отже — у безпеці.

​Я прокинулась о шостій ранку. Вирішила, що встигну потренуватися в залі до приходу Мері. Насправді я була рада її візиту: це допоможе відволіктися від неприпустимих думок про Ніка. Цілий день без нього... Можливо, я нарешті знову навчуся дихати вільно, а не забувати, як це робиться, щойно він опиняється поруч.

​Я досі не можу збагнути цю тягу. Він же людина. Якби він був перевертнем, я б пояснила це покликом крові, вибором звіра. У нашому світі більшість звірів обирають собі пару саме такою тягою, і такі союзи зазвичай тривають до самої смерті. Але в нашому випадку все інакше. По-перше, моя пантера спить. Як я не намагалася її розбудити, вона не реагує, хоча я відчуваю її присутність десь глибоко всередині. Саме вона мала б відчути «свого», а не я. По-друге, у Ніку немає магії перевертня. То що ж це? Звичайні жіночі гормони при вигляді вродливого чоловіка? Логічно, але все одно занадто сильно. Можливо, його відсутність протягом дня притупить це тяжіння.

​Вдягнувши короткі шорти та майку, я спустилася на кухню, сподіваючись проскочити непоміченою. Але Нік був там, він стояв біля столу, повільно попиваючи каву.

​Твою магію! Я була впевнена, що він уже пішов.

​Нік підняв на мене очі й завмер. Його погляд повільно, майже відчутно на дотик, проковзнув по моєму тілу. Я наче фізично відчула вогонь, що пробігав по шкірі за його очима.

​— Доброго ранку. Тобі дуже личить цей одяг, — хрипко промовив він, відставляючи чашку.

​— Доброго. Дякую. У цьому буде зручно тренуватися. Ніщо не заважатиме рухам, — відповіла я, ніяково відводячи погляд до вікна, де яскраво світило вранішнє сонце.

​— Снідати не будеш? — запитав він, не зводячи з мене очей.

​— Ні. Дочекаюся Мері. Не люблю займатися з повним шлунком.

​— Розумію. Це правильно, — він ледь помітно кивнув, наче намагаючись опанувати себе. — Добре, тоді побачимось увечері. Продовжимо наше навчання за допомогою фільмів. Там теж можна знайти багато корисного.

​— Добре. До зустрічі, — я швидко помахала йому рукою і буквально втекла до підвалу, рятуючись від цієї нестерпної напруги.

​Зачинивши за собою двері зали, я притулилася до них спиною. Серце калатало так, наче я щойно пробігла милю. Ні, його відсутність точно не допоможе, якщо кожна наша зустріч починається з такого електричного розряду.

Наступні дві години я провела в справжньому екстазі від заліза. Я випробувала майже кожен тренажер, намагаючись зрозуміти межі їхніх можливостей. В Антеріоні ми вважали за щастя мати важку колоду для присідань, а тут — ціле різноманіття механізмів, створених спеціально для того, щоб зробити тебе сильнішою.

​Втомлена, з приємним болем у м’язах, але нарешті зі світлою головою, я піднялася у вітальню. Раптом мої вуха вловили кроки зовні. Вони наближалися до будинку впевнено й ритмічно. Я завмерла. Це могла бути Мері, але я вже нічому не дивувалася — за ці кілька днів мій новий притулок став занадто людним місцем.

​Я беззвучно ковзнула за стіну, спостерігаючи, як повертається замок. Коли двері відчинилися і на порозі з’явилася Мері, я нарешті дозволила собі видихнути і вийшла зі своєї схованки.

​— Доброго ранку, Мері! — привіталася я, щиро всміхаючись жінці.

​— Привіт, дівчинко! — вона зупинилася, оглядаючи мене з голови до ніг. — У тебе все добре? Ти виглядаєш... трохи слабкою, — в її голосі почулася щира тривога.

​— Це просто тренування, — заспокоїла я її, — Я провела ранок у залі Ніка, усе гаразд, не хвилюйтеся. Я лише швидко прийму душ і відразу спущуся.

​— Добре, не поспішай, ми все встигнемо, — Мері тепло всміхнулася і впевнено попрямувала на кухню, тягнучи за собою величезну сумку.

​Я затримала на цій сумці погляд. Цікаво, що вона привезла?

​Через п'ятнадцять хвилин, змивши з себе піт і вдягнувши чистий одяг, я спустилася вниз. Запах, що йшов із кухні, був не схожий на яєчню Ніка. Це пахло чимось солодким і дуже ароматним.

​— Сідай, будемо снідати. Я з самого ранку встала, щоб приготувати мій фірмовий яблучний пиріг і булочки з м’ясом, — Мері з неймовірною швидкістю почала виставляти на стіл пакунки і натиснула кнопку чайника.

​— Як пахне смачно… — я з насолодою втягнула носом повітря. Аромат кориці, печених яблук та свіжої здоби миттєво заповнив кухню, витісняючи запах кави, який завжди залишав по собі Нік. Це був запах дому, спокою і тепла, якого я не відчувала вдома.

​— Я тебе навчу, як це готувати. Це найулюбленіший пиріг Ніка, — вона хитро підморгнула мені й повернулася до чайника, залишивши мене здивовано кліпати очима.

​Що це за натяки? Вона каже це так, наче я збираюся готувати йому сніданки все життя. Можливо, у їхньому світі шлях до серця чоловіка справді лежить через ці солодкі вироби з тіста? Але навіщо це мені, якщо я маю піти?

​— Мері, я… я не думаю, що мені знадобиться цей рецепт, — невпевнено промовила я, сідаючи на край стільця.

​— Ой, дівчинко, знання за плечима не носити, — відмахнулася вона, розливаючи ароматний чай у великі керамічні кухлі. — До того ж Нік був таким похмурим останнім часом, а твій приїзд… ну, скажімо так, він нарешті став схожий на живу людину, а не на робота з графіком роботи двадцять чотири на сім.

​Вона поставила переді мною тарілку з величезним шматком пирога.

— Їж. І почнемо робити з тебе міс з планети Земля, яка знає собі ціну.