Глава 42

Нік

​Голос Синтії вирвав нас із того небезпечного заціпеніння, що було в тренажерці. Ще б трохи — і я б накинувся на Тірру, наче голодний звір. Тримати себе в руках стає дедалі важче, особливо коли вона дивиться на мене таким спраглим поглядом.

​Це взаємно? Вона відчуває той самий потяг, що випалює мене зсередини? Можливо, варто було б ризикнути, переступити цей поріг... але мені вперше в житті справді страшно. Страшно, що вона пожалкує. Що після однієї ночі наші стосунки перетворяться на суцільну ніяковість і докори. Зараз ми віддамося почуттям, а що далі?

​Що буде, коли їй доведеться повертатися? У неї там, за межею світів, є наречений. І плювати, що шлюб договірний, але він — частина її обов’язку, її реальності. Їй з ним жити, правити королівством, ростити спадкоємців. Я не хочу, щоб її потім усе життя гризло сумління через «хвилину слабкості» з випадковим чоловіком з іншого виміру. Я хочу бути для неї опорою і приємним спогадом, а не причиною сорому.

Я забіг на кухню, де телефон на столі продовжував вібрувати, ледь не підстрибуючи. Синтія вже повернулася до вітальні, залишивши мене наодинці з моїм «порятунком». Глянувши на екран, я побачив ім’я тітки.

​— Доброго ранку, Мері, — привітався я, нарешті натиснувши кнопку відповіді.

​— Доброго! Ну, як ви там? Потрібна допомога? — її голос звучав енергійно, але зі стурбованими нотками. — Мені щойно дзвонила твоя мати. Казала, що на вихідних вони з батьком збираються до тебе в гості.

​— Так... Емілі все розпатякала. Їдуть знайомитись, — я втомлено видихнув і потер перенісся пальцями, відчуваючи, як накочується головний біль. — Я якраз збирався тобі дзвонити, але ти мене випередила. Завтра мені треба повертатися на роботу, а Тіррі ще стільки всього треба вивчити. Чи не могла б ти приїхати завтра й пояснити їй, як і чим тут користуватися?

​— Звісно! — миттєво погодилася тітка. — Я саме це і збиралася запропонувати. На сімейній вечері я також буду — для підтримки.

​Ось за що я її обожнюю: Мері завжди з’являється саме тоді, коли світ навколо мене починає руйнуватися. Навіть кілька років тому, коли я зчепився з двома охоронцями біля клубу й потрапив до відділку, вона примчала швидше за батьків, щоб витягти мене звідти без зайвого шуму.

​— Дякую, Мері. Що б я без тебе робив? — я тихо засміявся, відчуваючи, як напруга трохи відступає.

​— Ой, не думай, що я роблю це просто так, — хитро промовила вона. — Я розраховую отримати річний абонемент у твоєму новому спорткомплексі.

​— Яка ж ти хитра! — жартома обурився я. — Це ж величезні гроші.

​— Тобі що, шкода для улюбленої тітки? Я ж тобі дупцю витирала, коли ти малим був! — докірливо, але зі сміхом відповіла Мері.

​Я лише цокнув язиком і закотив очі, уявляючи її переможний вираз обличчя на тому кінці дроту.

— Ну, знайшла що згадати... Буде тобі абонемент, куди ж я подінуся.

​— Дякую, любий племіннику! Завтра зранку буду в тебе. Бувай! — вона поклала слухавку, навіть не дочекавшись моєї відповіді.

​Я поклав телефон на стіл і завмер, дивлячись у вікно. Допомога Мері — це чудово, але попереду був цілий день наодинці з Тіррою. І після того, що сталося в тренажерці, я вже не був упевнений, чи зможу я витримати цей день спокійно.

Я вирішив не повертатися в підвал. Зараз нам обом було корисно побути наодинці, щоб вгамувати пульс і розставити думки по поличках. Найкращий спосіб відволіктися для мене — це робота руками, тому я почав підготовку до обіду.

​Дістав із морозилки добірні шматки яловичини. Тірра — хижак, велика кішка, тож їй має сподобатися. Я вирішив приготувати стейки на грилі — соковиті, з димком, саме такі, перед якими не встоїть жоден мисливець. Ще нарізав овочі: перці, цукіні та баклажани теж підуть на вогонь.

​Через пів години я вже був у дворі. Свіже повітря трохи протверезило голову, поки я розпалював вугілля. Спостерігаючи за тим, як розгорається полум'я, я мимоволі прислухався до звуків із будинку. Тірра досі не з’являлася.

​Мабуть, уникає мене. Можливо, вона теж злякалася того, що ледь не сталося біля боксерської груші. Або ж зараз, як і я, намагається згадати всі причини, чому нам не варто бути разом.

​Я виклав стейки на решітку, і повітрям одразу розлетівся п'янкий аромат підсмаженого м'яса. У її світі їжу готували на відкритому вогнищі, тож цей запах мав бути їй рідним. Я сподівався, що інстинкти виявляться сильнішими за сором’язливість, і вона нарешті вийде зі свого сховища.

​— Знаєш, підглядати за кухарем — це до поганої погоди, — гукнув я в бік тераси, навіть не обертаючись. Я не чув кроків, але шкірою відчував її присутність десь неподалік. — Йди сюди. М'ясо майже готове.

​Тірра вийшла до мене вже переодягненою. Тепер на ній був інший спортивний костюм — Мері замовила їх чи не цілу дюжину, вирішивши, що це найпрактичніший одяг для дівчини-воїтельки. Дивлячись, як м’яка тканина повторює ліній її тіла, я зловив себе на думці: а як би вона виглядала у вечірній сукні? Десь у дорогому ресторані, під світлом кришталевих люстр... Певен, вона була б неперевершеною. Інакше й бути не могло.

​Обід минув напрочуд спокійно. Ми нарешті намацали ту нейтральну територію, де обом було комфортно. Тірра засипала мене питаннями: її цікавило все — від наших університетів та релігій до назв країн, що межують з Америкою і її «батьківщиною» — Шотландією.

​Розмова захопила нас настільки, що ми й не помітили, як сонце почало ховатися за обрій, а повітря стало вологим і прохолодним. Вечеряти більше не хотілося, тож я запропонував перебратися до вітальні.

​— Давай я покажу тобі відео, як виглядають наші міста, — запропонував я, збираючи тарілки. — Коли ми виберемося в місто, я не хочу, щоб ти виглядала шокованою через хмарочоси чи натовп.

​Ми влаштувалися на великому дивані перед екраном. Я вмикав ролики з видами Нью-Йорка, Лондона та Единбурга, намагаючись пояснити різницю між архітектурними стилями. Але зосередитися було майже неможливо.