Глава 32

Тірра

Вже за пів години я сиділа на ліжку, оточена справжніми горами тканини, взуття, прикрас і навіть дивних пляшечок із косметичними засобами. Усе це багатство зайняло добру половину кімнати. Нік терпляче допоміг мені розібратися, що на яку частину тіла одягати, і поспіхом втік, даючи мені можливість спокійно все переміряти.

​— І навіщо мені стільки? — пробурмотіла я сама до себе, розгублено дивлячись на розкладені пакунки. — За мною прийдуть, і забирати все це з собою я не планую, бо у моєму світі в такому не ходять. Ну, ще Нік витратив власні кошти, тож за логікою — це його речі, які я лише на деякий час запозичила.

​Я важко зітхнула й нарешті наважилася підступитися до першої коробки. Там лежали різні «спортивні костюми» та «футболки», як назвав їх Нік. Тканина була м’якою, приємною на дотик і напрочуд еластичною — зовсім не схожою на грубий льон чи важку вовну наших майстрів.

​Я взяла в руки один із костюмів глибокого темно-зеленого кольору, що нагадував мох у вологих лісах мого світу. Він виглядав зручним для бою, хоча й занадто сильно облягав тіло. Поруч знайшлися кросівки — легкі, майже невагомі. Я з цікавістю розглядала підошву: як можна було створити таке диво, що пружинить під пальцями?

​— Що ж, Ніку, подивимося, чи зможу я стати тією «тренеркою», про яку ти так впевнено розповідав своїй сестрі, — усміхнулася я власним думкам.

Перевдягання затягнулося. Кожна нова річ викликала у мене то захват, то повне нерозуміння. Але справжнім шоком стала так звана «спідня білизна». Вона виглядала неймовірно дикою і водночас спокусливою. У моєму світі все було простіше, грубіше, функціональніше. А тут… тонкі нитки, невагомі тканини.

​Я з пів години роздивлялася себе в дзеркалі на повний зріст. Це було дивно — бачити себе такою. Я переміряла все: від складних мереживних фасонів, що здавалися витвором мистецтва, до звичайних, зручних речей, які приємно облягали шкіру, не сковуючи рухів. У цій білизні я почувалася вразливою, але водночас неймовірно сильною. Це були мої нові «невидимі обладунки».

​Я нарешті зупинилася на зручних спортивних штанах, схожих на ті, в яких був Нік, коли я прокинулась. Згадка про його оголений торс біля мене, змусила знову почервоніти. Зробивши глибокий вдих, я накинула зверху вільну футболку і знову подивилася на своє відображення. Очі ще були трохи червоними після сліз у кабінеті, але погляд став іншим. Біль нікуди не зник, він просто заліг на дно, як ті рибки в акваріумі Ніка.

​Я заходилася складати речі, які мені не підійшли, намагаючись не думати про те, скільки зусиль Нік доклав, щоб я почувалася тут як удома. Це лякало мене більше, ніж вороги, бо його доброта пробивала мій захист надто швидко.

​— Тірро, ти закінчила? — почувся тихий стукіт у двері саме тоді, коли я розклала останню річ на полиці.

​Нік звільнив для мене половину шафи, безжально виселивши звідти речі Емілі. Я мимоволі усміхнулася: ця дівчина зненавидить мене ще більше, коли виявить, що її шовки поступилися місцем моїм новим «обладункам».

​— Так, заходь! — гукнула я, зачиняючи дверцята шафи.

​Двері відчинилися, і в кімнату зайшов Нік. Він повільно окинув поглядом спочатку прибрану кімнату, а потім затримав його на мені. Під його оцінювальним поглядом стало ніяково. Його блакитні очі наче пропалювали мене, і я раптом відчула, як до щік підступає жар. Йому подобається те, що він бачить?

​Так, стоп! Чому я взагалі про це думаю? Яка мені різниця, подобається йому мій вигляд чи ні? Треба гнати ці недоречні думки геть. У нас не може бути нічого серйозного, а «несерйозне» мене ніколи не влаштовувало. Я звикла до того, що партнер — це один на все життя. Рівний тобі у бою та вірності. І, найімовірніше, ним має стати Нордан... коли я повернуся. Якщо він ще живий. 

​— Щось не так? — голос Ніка вирвав мене з роздумів. Мабуть, він помітив, як затьмарилося моє обличчя.

​Як же легко він мене «читає». Це дратувало і лякало водночас. Ну чому я не вмію ховати емоції? Завжди все на лобі написано. Він підійшов ближче, у його очах з’явилася щира стурбованість.

​— Ні, все добре, просто втомилася, — я змусила себе всміхнутися кутиком рота. — Не думала, що одягатися і роздягатися буде так само важко, як і повноцінне тренування.

​Нік полегшено розслабив плечі, але не відвів погляду. 

​— Тобі дуже личить цей колір, — нарешті тихо промовив він, ігноруючи мою спробу перетворити все на жарт про втому. — Ти виглядаєш... інакше. Більш справжньою в цьому світі, чи що.

​— Дякую. Вона незвична, але мені подобається, — я мимоволі поправила край нової футболки, відчуваючи, як приємно тканина прилягає до тіла.

​— Я замовив нам вечерю. Будемо знайомити тебе з нашою кухнею, — задоволено усміхнувся він. — Можемо вийти на терасу. Там свіже повітря, і я обіцяв розповісти тобі більше про те, як працює цей світ.

​Я кивнула. Мені справді потрібно було вийти з цієї кімнати, забитої новими речами, які щохвилини нагадували про те, як міцно я «застрягла» в цій реальності.

​— Йдемо, — погодилася я. — Тільки не кажи, що мені доведеться вчити назви ще сотні флаконів із ванної. Бо моя голова цього не витримає.

​Нік щиро засміявся, і цей звук нарешті розвіяв мої похмурі думки.

Ми вийшли на терасу, і я відчула, як прохолодне вечірнє повітря торкається обличчя, змиваючи залишки напруги. Ми влаштувалися в зручних кріслах. Перед нами на столику вже чекали пакунки з їжею, що пахли чимось незнайомим. Сонце повільно сідало, забарвлюючи небо у червоні відтінки, а навколо панувала тиша.

​— Тут спокійно, — зауважила я, дивлячись на вогні, що починали займатися вдалині. — У твоєму світі магія світла всюди. Навіть коли сонце йде, ви не занурюєтеся в темряву.

​— Це не магія, Тірро. Це електрика, — тихо відповів Нік, відкриваючи вечерю. — Але ти права. Ми перестали бачити справжню темряву. Можливо, тому ми так боїмося того, чого не можемо підсвітити ліхтарем.