Глава 31

Тірра

​— Якась доставка приїхала! — пролунав байдужий голос Емілі за дверима, вщент руйнуючи тишу кабінету.

​Я відсторонилася від Ніка, поспіхом витираючи сльози долонями. На душі справді стало краще, чого не скажеш про футболку чоловіка — на плечі залишилася виразна волога пляма.

​— Вибач… і дякую, — прошепотіла я, піднімаючи на нього заплакані очі.

​Він не відсторонився. Навпаки, усміхнувся і ніжно провів великим пальцем по моїй щоці, витираючи останню сльозинку.

​— Не вибачайся. Я завжди готовий тебе підтримати, — сказав він таким низьким, оксамитовим голосом, що в мене по спині пробігли мурахи.

​Цей вібруючий звук подіяв заспокійливо. Нік відступив на крок, намагаючись розрядити атмосферу, яка стала занадто інтимною. Вже вкотре за сьогодні.

​— Пішли, на нас чекає новий рівень виживання в цьому світі — примірка речей. Навіть уявити боюся, скільки всього Мері замовила.

​Я пирхнула від сміху, дивлячись на його стражденний вираз обличчя. 

​— О, ти навіть не уявляєш, — відповіла я, остаточно заспокоївшись.

​Хвилина слабкості минула. Час було повертатися в бій, і нехай цього разу моїм супротивником буде лише купа невідомих мені тканин та фасонів. Я поправила плечі й першою рушила до дверей.

Ми спустилися вниз саме в ту мить, коли троє чоловіків заносили до холу величезні коробки. Нік мовчки підійшов до них і допоміг відтягнути пакунки до стіни, щоб вони не перегороджували прохід.

​Емілі вже крутилася поруч. Вона з цікавістю оглядала коробки, доки її погляд не натрапив на аркуш паперу, прикріплений до однієї з них. Вона вчиталася в текст, і за кілька секунд її очі стали розміром із тарілки.

​— Скільки?! Тридцять штук?! — вигукнула вона, і в її голосі змішалися шок та щире обурення. Вона різко розвернулася до Ніка. — І ти продовжуєш втирати мені, що вона просто твоя колега? Хіба колегам купують вантажівку шмоток на другий день знайомства?! Ще й на таку суму! Ти мені п’ятсот баксів на нову сумочку зажав, а я твоя рідна сестра!

​— Не кричи, — прогарчав Нік. — Тебе не обходить, скільки і на що я витрачаю власні гроші. Якщо я це купив — значить, так треба. Крапка. Це вже переходить всі межі.

​Я мовчки стояла осторонь, спостерігаючи за цією перепалкою. Відчуття було не з приємних. ​Мені хотілося втрутитися, але я пам’ятала про свою роль «хворої». Я лише міцніше стиснула пальці, відчуваючи, як незручність заповнює хол.

​Емілі пирхнула, склавши руки на грудях, і зміряла мене поглядом, у якому тепер читалася не тільки підозра, а й пекуча заздрість.

​— Ну звісно, «так треба», — процідила вона. — Сподіваюся, що пілон не буде наступним замовленням, бо мама тоді точно знепритомніє, коли дізнається про твій «виробничий контракт».

​Нік зробив крок до неї, і Емілі прожогом відскочила до сходів.

​— Досить! Твоє таксі буде за десять хвилин, і я особисто простежу, щоб ти в нього сіла, — крізь стиснуті зуби промовив він. Терпіння закінчилося.

​— Що?! Ти мене виганяєш? — Емілі різко змінила тактику. Її обличчя скривилося, і вона майстерно видавила сльозу. — Я взагалі-то хотіла залишитися на всі вихідні!

​— По-перше: я не хочу тебе тут бачити, поки не обдумаєш добре свою поведінку. По-друге: гостьова кімната зайнята, тому тобі доведеться спати на дивані у вітальні, — знущально кинув Нік. 

Мабуть, їй не дуже це подобається, бо на слові «диван» її перекосило більше, ніж її небажана присутність. Що не так з тим диваном? Та він зручніше, ніж моє ліжко вдома. 

​— Як це? Хіба ви не спите разом? — проскиглила вона, продовжуючи рити собі яму. — Я не хочу на дивані!

​Я побачила, як вени на його шиї здулися від стриманого гніву. Нахабство малої перейшло всі межі.

​— Твоє зручне ліжко чекає на тебе вдома, Емілі. Передавай привіт батькам і скажи, що ми побачимося, коли ти навчишся тримати язика за зубами, — суворо відрізав він і швидко натиснув щось на тому скляному прямокутнику, — Все. Таксі скоро буде. Збирай речі.

​Емілі зрозуміла, що номер із «бідною овечкою» не пройде. Вона гнівно тупнула ногою, підхопила свою сумочку і, кинувши на мене сповнений люті погляд, попрямувала до виходу.

​— Ти про це пошкодуєш, Ніколасе! Я все розповім мамі! — вигукнула вона вже з порогу.

​Він мовчки зачинив за нею двері й нарешті зміг видихнути. У холі нарешті з'явилася тиша. Нік повернувся до мене і я відчула полегшення. Присутність Емілі мене дуже нервувала, сподіваюся, що ніяких проблем після цієї сцени не з’явиться.

​— Вибач, — він провів рукою по обличчю. — Тепер ми нарешті зможемо зайнятися справами без зайвих свідків.