Глава 24

Тірра

​Мабуть, я надто сильно вдарилася головою, або фіалкова отрута таки пошкодила мій розум. Інакше як пояснити те, що я сиджу й виливаю душу незнайомим людям? Для мене це залишалося загадкою.

​Я коротко розповіла все: від самого дитинства до подій учорашнього дня. Було нестерпно важко знову переживати момент, коли я побачила бездиханне тіло батька, але коли Мері пригорнула мене до себе, як рідну дитину, всередині наче щось відтануло. Вперше за довгий час я не почувалася самотньою у власному горі. Вона запевнила, що моєї вини ні в чому немає, рано чи пізно це б сталося через його можливе божевілля і ненависть до батька, а не через мій сонний пилок. Стало трохи легше, але все одно частина провини на мені залишається, і з цим я буду жити все життя.

​Можливо, я так реагую, бо ніколи не знала материнського тепла? Від цієї жінки віяло саме ним. Мені хотілося її співчуття та втіхи, як маленькій дитині. Вона права: тут я не правителька, а лише дівчина з купою проблем, тільки ці двоє можуть допомогти мені розплутати хоча б частину з них. Наприклад — як вижити в незнайомому світі. Без них я наче сліпе кошеня, покинуте посеред диких джунглів.

​— Бідна дівчинка... — схлипувала тітка мені на плечі. — Я так співчуваю твоєму горю.

​— Дякую, — ледь вичавила я, тримаючись з останніх сил, щоб не розридатися разом із нею.

​— Давай ти поживеш у мене? — Мері взяла себе в руки й відсторонилася, серйозно дивлячись мені в очі. — Тебе не можна залишати саму. Нік буде цілими днями на роботі, а я завжди вдома. Я навчу тебе всьому.

​— Ні! — різко вигукнув Нік. Ми з Мері аж здригнулися від несподіванки. — Тобто... я хотів сказати, що вже взяв невелику відпустку, щоб допомогти Тіррі освоїтися. Хай звикне спочатку до спокою лісу, перш ніж везти її до галасливого міста.

​Нік помітно зніяковів під підозрілим поглядом Мері. Чого це він так розхвилювався? Невже він настільки не хоче, щоб я залишала його будинок? Ця думка чомусь зігріла мене. Хоча, залишатися з ним наодинці невідомо скільки часу, якось бентежно.

​— Так, твоя правда, — нарешті погодилася жінка. — Їй ще зарано туди. Треба підготуватися.

​— По мене можуть повернутися в будь-який момент, — додала я, остаточно переконавши Мері. — Мені краще залишатися ближче до порталу.

​— Добре. Але я навідуватимуся час від часу. І ніяких заперечень, Ніколасе! — суворо відрізала тітка.

​— Хіба я можу ослухатися тебе, тітонько? Мій дім — твій дім, — він грайливо вклонився.

​— Не блазнюй, — відмахнулася вона від племінника, але я бачила, що вона задоволена. Я сиділа й насолоджувалася їхньою перепалкою. З ними точно не засумуєш. — А зараз я допоможу дівчині замовити одяг та взуття. Не ходити ж їй у чужому?

​— Окей. Замовляй на моє ім’я, номер картки в тебе є. А я піду зателефоную на роботу, дізнаюся новини. — ​Нік підмигнув нам і швидким кроком зник на другому поверсі.

​— Нік — хороший хлопець, але іноді поводиться як дитина. Двадцятивосьмирічна дитина, — скрушно похитала головою Мері, хоча в її голосі відчувалася беззаперечна любов до племінника.

​Я мовчки усміхнулася і подивилася в бік сходів, де щойно зник чоловік. Своїм характером він мені чимось нагадував Нордана. Такий самий дотепний, добрий і легкий у спілкуванні, от тільки не настільки кремезний. Нордан на голову вищий за нього і набагато ширший у плечах — справжній воїн-скеля. Нік теж м’язистий, я встигла це помітити, але йому тут не потрібно бути живою стіною, що захищає від ворогів. В його світі сила, здається, вимірюється не мечем.

​Ми з Мері схилилися над пласкою скляною дошкою, яку вона називала «планшетом». Вона почала показувати мені вбрання, і я була приголомшена: як у цьому світі примудрилися створити таку різну й різнобарвну тканину і помістити все це в цей предмет?

​— Білизну теж потрібно вибрати. Не годиться ходити без трусиків у домі самотнього чоловіка. Хоча... Кого вони в наш час зупиняють? — Мері грайливо цокнула язиком, гортаючи на екрані зображення дуже відвертої, як на мене, спідньої білизни.

​Я відчула, як мої щоки запалали. У моєму світі білизна була простою і зручною, а тут... ці клаптики мережива здавалися абсолютно безглуздими, але дуже гарними, не сперечаюсь.

​Ми вже більше години додавали до «кошика», як висловилася Мері, неймовірну кількість одягу. Мені здавалося, що я стільки за все життя не зношу. На мої слабкі протести вона лише відмахувалася:

​— Хто знає, скільки ти тут пробудеш? Раптом Нік захоче повести тебе до ресторану, а в тебе вечірньої сукні немає? Не можна ж іти до людей у його старих футболках!

​Я лише зітхнула, дивлячись на безкінечний список речей. Сподіваюся, ці покупки не спустошать скарбницю Ніка повністю. Я не звикла бути комусь фінансовим тягарем, окрім батька, і думка про те, скільки золота (чи що там у них замість нього) коштують ці «хмарки» для ніг і шовкові сукні, змушувала мене ніяковіти. Але сперечатися з Мері було дорожче — вона нагадувала мені воєначальника, який збирає армію в похід, де замість мечів — підбори та парфуми.

​— Що не підійде — повернемо. Нік із цим розбереться. А згодом ми з тобою виберемося до справжніх магазинів і там уже влаштуємо примірку наживо, — Мері сяяла від задоволення, натискаючи на екрані кнопку оплати.

​Їй це заняття явно було до вподоби, а от я почувалася виснаженою не на жарт. У моєму світі я могла годинами переслідувати здобич або тренуватися, не відчуваючи такої втоми. Але цей день... він був надто насиченим, або я ще надто слабка після поранення, бо на регенерацію теж потрібні неабиякий сили, окрім магії.

​Усе було іншим: звуки, запахи, навіть те, як люди тут спілкуються. Я ледь тримала очі розплющеними, слухаючи щебетання Мері про моду та фасони, принцип роботи цього планшета. Стільки інформації перемішалося в голові, що утворило один суцільний вир. Найбільше зараз мені хотілося просто заплющити очі й дати своєму тілу спокійно заснути, сподіваючись, що завтрашній ранок не принесе нових потрясінь.