Глава 22

Тірра

Цей світ не припиняє мене дивувати. Минуло лише пів дня, як я прийшла до тями, а я вже почуваюся виснаженою від такої кількості потрясінь.

​Спочатку цей «фен»... Він, звісно, сушить волосся краще за будь-який камін, але мене лякає думка, що без Ніка я тут просто не виживу. Він ще не казав, щоб я покидала його дім, але цілком може це зробити будь-якої миті. Він же не нянька, щоб доглядати за дорослою дівчиною. Те, що я нічого не знаю про цей світ — лише мої проблеми. Ми чужі люди, і він мені нічого не винен. Нік уже зробив неймовірне: не покинув помирати в лісі, лікував, годував і навіть виділив одяг. Особливо взуття... воно таке легке й м’яке, наче я стою на хмарці. Сподіваюся, його сестра не надто гніватиметься, що я запозичила її речі.

​Те, що Нік вказав на карті свою адресу, дає мені крихту надії — виганяти мене просто зараз він не збирається. І це добре, бо я зовсім не готова виходити в цей незнайомий світ з порожніми руками. У мене немає навіть місцевих монет, щоб купити їжі. Можливо, коли Коллум прийде по мене, він принесе хоч трохи золота, щоб я могла віддячити чоловіку? Якщо він прийде... А якщо ні, я взагалі не уявляю, що мені робити.

​Може, найнятися до Ніка прибиральницею? Готувати я не вмію, батько ніколи не додавав цього до мого навчання. Він вважав, що в королеви завжди будуть кухарки та слуги, а ось вміння захистити себе — навичка значно цінніша. Що ж, прибирати, мабуть, не так уже й складно. Як тільки повернемося з лісу, мені доведеться набратися сміливості й поговорити з ним про моє туманне майбутнє.

Наступне потрясіння чекало на мене біля виходу — дивний чорний залізний віз із дахом. Машина. Вона виглядала неперевершено: чорна, блискуча та гладенька поверхня так і притягувала погляд, виблискуючи на сонці. Всередині крісла виявилися зручнішими за мій трон! Оббивка була приємно прохолодною і гладенькою на дотик, немов шкіра рідкісної океанської істоти.

​Коли цей залізний звір раптом загарчав, я мимоволі здригнулася від несподіванки, але варто було нам рушити, як мене охопили емоції, порівняні хіба що з успішним полюванням на трьох оленів за раз. Від швидкості перехопило подих! Дерева обабіч дороги не просто миготіли, вони наче пропливали повз нас у якомусь магічному танці.

​З’явилося дивовижне відчуття польоту. Мені шалено кортіло висунути голову у вікно, щоб підставити обличчя стрімкому потоку повітря, але я посоромилася. Раптом у цьому світі так не прийнято? Не хотілося виглядати ще більше дикункою в очах Ніка, хоча бажання відчути цей шалений вітер на шкірі було майже нестерпним. 

Ще одним потрясінням для мене виявилася тітка Мері. Жіночка років шістдесяти, з коротким темним волоссям під капелюшком, низенька, пухкенька, з дуже приємним обличчям, не дивлячись на суворий погляд блакитних очей. Вона з таким запалом сварила Ніка, що я мимоволі уявила її генералом нашого королівського війська. З такою жінкою солдати б на навшпиньках ходили, аби тільки її не розгнівати! Але мені було неймовірно приємно, що вона так щиро хвилювалася за мене, навіть привезла цей свій «бульйон». Гарна жінка, вона мені сподобалася.

​Тільки от що мені робити, коли вона помітить мої рани, від яких вже й слід майже пропав? Мій внутрішній звір міцно спить у цьому світі, але регенерація перевертня нікуди не зникла. Принаймні трохи магії в мені залишилося для зцілення тіла.

Для мого світу таке швидке зцілення — звична справа, але тут... Якщо Мері побачить чисту шкіру там, де ще вночі були глибокі порізи, як я це поясню?

​Можливо, їй можна довірити мій секрет? Мері здається мудрою та сильною, вона не злякалася мого вигляду вночі. Але чи сприйме вона так само легко, як Нік, звістку про те, що я прийшла з іншого світу? А головне — як вона відреагує, дізнавшись, що всередині мене спить чорна пантера? Нік побачив мою трансформацію на власні очі, у нього не було вибору, окрім як повірити, а для Мері це може прозвучати як повне божевілля.

​​Цей залізний віз, який Нік називає «машиною», мчав усе далі від лісу. Я з дитячим захватом спостерігала, як дерева зливаються в зелену смугу за вікном. Поруч зі мною сидів Нік, і я відчувала, що напруга між нами зникає, поступаючись місцем чомусь схожому на довіру.

​— Не лякайся і не звертай уваги, що вона така сувора, — Нік на мить відвів погляд від дороги і тепло усміхнувся мені. — Це лише одна її сторона, насправді Мері досить мила і турботлива тітонька.

​Я лише хмикнула у відповідь. Лякатися звичайної жінки? Мені? Після всього, що я пережила за останні дні?

​— Вона була суворою до тебе, — спокійно зауважила я, — А до мене якраз милою. Чого мені лякатися? Це тобі варто бути обережним.

​Нік весело засміявся, і цей звук був неочікувано приємним, щось всередині мене на мить тьохнуло. Дивна реакція на сміх майже незнайомого мені чоловіка, хоча не буду сперечатись, він мене приваблює… Або це все стрес і вплив фіолетової отрути.

​— Це точно... В дитинстві я часто отримував від неї на горіхи. Знаєш, бути поряд одразу з двома жінками, які мене лупцювали, якось напружує, — він кинув на мене пустотливий погляд, натякаючи на нашу сутичку.

​Я відчула, як мої губи самі собою розпливаються в усмішці. Хотів підколоти? Що ж, я приймаю виклик. Мені це подобається.

​— По-перше, ти сам винен, що навис наді мною, — я повернулася до нього, і в моїх очах спалахнули вогники. — По-друге, я б’ю лише тоді, коли на мене нападають або коли мене бісять. А по-третє... я тебе ще зовсім легенько постукала, бо була надто слабкою. Радій, що не отримав на повну силу.

​Він вирячив на мене очі, і в його погляді змішалися жах і подив.

​— Легенько?! У мене всі ребра ниють! Боюся навіть уявити, в якому стані вони були б «на повну силу».

​Я хмикнула, демонструючи байдужість, і почала роздивлятися свої нігті. Вони були чистими, але я знала, яка сила ховається в цих пальцях.

​— Були б переламані, — спокійно сказала я.