Глава 18

Тірра 

Цей чоловік дивний. Цей світ — ще дивніший. Немає магії, немає перевертнів... Як мені тепер повернутися додому? Як вирвати своє королівство з пазурів клятого Распена, Сейрів та лисів?

​Від усвідомлення цієї нової реальності я ледь стримувала істерику. Але ні, я не буду плакати перед незнайомцем, тільки не перед ним. Нехай він залишить мене на кілька хвилин, щоб я могла вгамувати вихор думок у голові. Мене досі тримає на ногах лише шок: від кривавої бійні вдома, від цього незрозумілого світу, від вродливого напівголого чоловіка, який ніби хизується своїми м’язами. Він стверджує, що врятував мене... Ще й сніданок збирається готувати власноруч.

​Це просто не вкладається в голові. Можливо, це все-таки сон? Марення перед смертю під стінами власного замку?

​Якби ж то... Навряд чи моєї фантазії вистачило б, щоб уявити таку химерну кімнату, до якої він мене завів.

​Вона сяяла. Жодного темного каменю, жодної холодної підлоги чи протягів. Я стояла босими ногами на білосніжній поверхні, яка виявилася... теплою. І після цього він сміє стверджувати, що в них немає магії? Підлога, що гріє сама по собі — це чисте чаклунство!

​Стіни теж були сліпучо-білими, з витонченими золотавими смугами — гладенькі, без жодного натяку на пил чи плісняву. Ця кімната була величезною, навіть більшою, ніж ванна кімната в моїх власних покоях в палаці. З одного боку височіла кругла чаша ванни, в якій легко могли б уміститися троє. З іншого — дивна скляна шафа.

​Саме до неї чоловік і підійшов. Він щось крутнув, і зі стелі цієї шафи раптом ринула вода, наче справжній літній дощ. Я мимоволі роззявила рота, спостерігаючи за цим дивом. Хоч би мій мозок витримав таку кількість потрясінь...

​— Дивись, ось так вмикаєш гарячу воду, а ось так — холодну, — почав він пояснювати, вказуючи на блискучий металевий предмет, який слухняно рухався в різні боки. — Якщо тримати десь посередині, вода буде приємно теплою. Тільки не повертай кран до кінця в один бік, щоб не обпектися.

​— Бочка десь на даху? Де ти зберігаєш стільки води? — запитала я, підозріло позираючи на стелю.

​Нік ледь стримав смішок, але я вловила цей порух губ і зміряла його докірливим поглядом. Хотіла б я подивитися на нього, якби він опинився в моєму світі. Був би таким самим розгубленим, як дитина в темному лісі. А він ще й сміється…

​— Вона тече по трубах прямо в будинок, я її ніде не зберігаю, — відповів він, намагаючись повернути обличчю серйозний вираз. — Можеш митися хоч годину, вода не закінчиться. Хіба що трапиться якась аварія, але це велика рідкість.

​Я зробила вигляд, ніби все зрозуміла.

​— Ось мило, губка, а он там — рушник, — він продовжував екскурсію цим білосніжним храмом чистоти. — У шухляді під дзеркалом лежить нова зубна щітка та паста. А я тим часом пошукаю тобі інший одяг. Моя сестра забила речами цілу шафу, тож щось та підберемо. 

​Його слова про одяг мене трохи втішили, бо ці рожеві ведмеді — це вже занадто. Якби справжні ведмеді нашого світу побачили мене в такому вигляді, вони б розірвали мене на місці за таку образу їхнього роду.

​— Ну все, залишаю тебе. Можеш замкнути двері, якщо боїшся. Одяг покладу на ліжко, а потім спускайся вниз. Я піду щось приготую. Клич, якщо буде щось незрозуміло, — він грайливо підмигнув мені, сліпуче усміхнувся і вийшов.

​Чомусь моє серце затріпотіло швидше, а тілом розлилося дивне тепло, аж до кінчиків пальців на ногах. Я важко проковтнула клубок, що підступив до горла.

​Заплющивши очі, я зробила глибокий вдих і повільний видих. Я впораюся. Я щось придумаю. А зараз мені справді потрібен цей «душ»... 

​Я замкнула двері, як показав чоловік, і нарешті скинула з себе цей безглуздий пухнастий одяг. Акуратно склала його на стільниці біля раковини. Підняла очі й завмерла, побачивши себе в дзеркалі. Яке ж воно чітке! Я бачила кожну дрібницю на своєму обличчі: темні кола під очима від утоми, сліди бруду та кілька тонких шрамів, що залишилися після бою з лисами.

​Я заплющила очі, намагаючись докликатися до своєї пантери, яка була незвично тихою від самого пробудження. Прислухалася... і нічого. Тиша. Вона ніби заснула глибоким, непробудним сном. Я спробувала перетворитися, напружила кожну жилу, чекаючи на знайомий жар трансформації, але нічого не вийшло. Це налякало мене до смерті. Навіть у три роки я з легкістю ставала звіром. А тепер — вперше в житті — я була безпорадною.

​Це стало останньою краплею. Останнім ударом, який пробив мій захист. Я повільно опустилася на теплу підлогу й заплакала. Увесь шок, увесь біль від втрати батька, від жорстокої зради Распена, від втраченого дому й королівства — усе це виходило назовні разом із гарячими сльозами. І ще болісніше ставало від думки, що це я у всьому винна…

*****************

​— З тобою все гаразд? — за якийсь час почула я голос чоловіка по той бік дверей. — Потрібна допомога?

​— Ні! Все гаразд! — крикнула я, щосили намагаючись приховати тремтіння в голосі.

​— Добре. Одяг я залишив. Чекатиму внизу, — відповів він. Як його звали? Нік, здається? Я почула, як тихо зачинилися двері в кімнаті.

​Істерика вщухла. Я сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, і лише зрідка тихо схлипувала. Треба негайно взяти себе в руки. Зрештою, я — королева. Батько роками гартував мій характер, а я вже вдруге за два дні хнюпаю, наче ніжна панянка. Я мала б вести армію в бій, а натомість сиджу голою дупою на теплій підлозі й реву.

​Коллум не міг покинути мене тут назавжди. Він обов'язково знайде спосіб повернути мене. А якщо... якщо його і Нордана вбили тієї самої миті, коли я стрибнула в портал? Новий напад паніки почав підступати до горла, але я зробила глибокий вдих, силоміць заспокоюючи серце. Ні. З ними все добре. Вони встигли втекти, вони живі. Мають бути живі. 

​Він відкриє портал, і я повернуся додому, щоб відібрати те, що в мене так безжально вкрали. Усе, окрім батька... А Распена... Распена я вб’ю власноруч. Повільно і без жалю. Я могла б кожного дня його поїти сонним пилком, але це не привід вбивати короля, та й взагалі жодну живу істоту.