Глава 16 (Наш світ)

Тірра

Мені снився жахливий сон, з якого я ніяк не могла вирватися. Распен катував мене в підземеллі, прив’язавши за руки й ноги до стіни. Я розуміла, що це марення, але прокинутися не виходило. У своєму безумстві він бив мене по ногах мокрою ганчіркою, прикладав до боку розпечене вугілля, давав ляпаси, а потім взагалі почав... лоскотати. Дурнішого сну в мене ще ніколи не було.

​Я закричала щодуху і раптом прокинулася. Наді мною схилився незнайомий чоловік, напівоголений, і це він мене лоскотав! Якого біса?! Мої рефлекси спрацювали швидше за мозок: я перехопила його зап'ястя й ледь не зламала руку цьому нахабі.

​Він голосно залаявся, і я скористалася цим, щоб вистрибнути з ліжка. Лють та жага помсти після всього пережитого вдома досі кипіли в моїй крові. Не знаю, хто цей тип, але навряд чи він замислив щось добре, нависаючи в такому вигляді над непритомною дівчиною.

​Я не роздумуючи пішла в атаку. Якийсь час він навіть не намагався відповідати, просто ухилявся, поки йому не набридло отримувати стусани. Неочікувано він перехопив мою ногу та заблокував руку. Сильний гад. Але мене цим не зупинити: з розгону я вгатила його лобом у лоб. Це було боляче. Дуже боляче. Це був перший і останній раз, коли я це робила, у голові миттєво задзвонили дзвони.

​Йому було не солодше, судячи з виразу обличчя. Ну нічого, переживе! Сам винен.

​— Хто ти такий? Де я?! Де моя зброя?! — прохрипіла я, намагаючись надати погляду максимальної люті. Нехай знає, що наближатися до мене небезпечно для життя, хоча сил боротися з ним у мене обмаль, я ще слабка.

​Він витер кров із розбитої губи й подивився на мене, як на нерозумну дитину, що влаштувала істерику на порожньому місці.

​— І тобі доброго ранку, — відказав він спокійним, навіть дещо втомленим голосом. — Я — Нік. А ти хто така? Бо ти вчора звалилася на мене прямо з неба.

​Що? З якого ще неба?

​— Ти божевільний? Як я могла з неба звалитися? Кажи правду! Як я сюди потрапила? — я гарячково озирнулася.

​Кімната була заповнена дивними речами: меблі химерних форм, якісь мерехтливі коробочки і предмети, яких я ніколи не бачила у своєму королівстві. Усе здавалося чужим і надто... гладеньким.

​— Можливо, і божевільний, — він схрестив руки на грудях, роздивляючись мене, наче рідкісну кобилу на ярмарку. — Не кожного дня мені на капот машини падає пантера, яка потім ще й перетворюється на дівчину.

​Від його прямого погляду хотілося заховатися. Його світло-блакитні очі, здавалося, пронизували мене наскрізь, вивчаючи кожен сантиметр. Я ніколи не бачила такого відтінку — наче льодовик під сонцем. Я різко струснула головою, проганяючи це дивне заціпеніння.

​— На що я впала? — треба було з’ясувати, куди саме мене закинув Коллум. Цей хлопець зовсім не був схожий на вовка. Та і взагалі у жодних звірів нашого світу немає таких очей. 

​— На ма-ши-ну, — повільно, наче пояснював дитині, промовив він.

​Я поняття не мала, що означає це слово. Трясця! Він помітив мій розгублений вираз обличчя і здивовано підняв брову:

​— Ти що, не знаєш, що це таке?

​Признаватися не хотілося, тож я просто вперто мовчала, хоча моя тиша була красномовнішою за будь-які слова. У голові з'явилася страшна здогадка, що Коллум схибив або навмисно це зробив. Він закинув мене зовсім не туди, куди я сподівалася. Я важко зітхнула і поставила запитання, відповіді на яке боялася понад усе:

​— У якому я світі?

​Він витріщився на мене, наче я щойно запитала чи небо блакитне. Потім коротко кашлянув, приховуючи посмішку, і все ж відповів:

​— Земля.