глава 12

​— Вітаю, панове! Я — принцеса Тірра Зорган з королівства пантер. Маю надзвичайно важливу справу до вашого короля. Вибачте за пізній візит, але справа не терпить зволікань, — офіційно звернулася я до гвардійця, коли ми підійшли до посту.

​Тут розташовувалася казарма, оточена високим частоколом, і оглядова вежа патрульних. Тільки в моє поле зору потрапило близько сорока вовків у важких обладунках. Вони суттєво посилили охорону кордону, а отже, шанси домовитися про взаємодопомогу були високими. Нордан стояв трохи позаду, мовчазною підтримкою, з ним я почувалася значно спокійніше.

​— Доброї ночі, принцесо! Почекайте, я доповім про вас, — таким самим офіційним тоном відповів один із гвардійців і зник за воротами.

​Минуло близько десяти хвилин, перш ніж він повернувся і пропустив нас всередину.

​За парканом, незважаючи на пізню годину, панував рух. Одні відпрацьовували рукопашний бій, інші розвантажували вози з провізією, дехто зазублював чи заточував мечі і ножі. Кілька вовків розливали по бочках олію, яку лучники використовують для вогняних стріл, здавалося, вони справді готувалися до великої битви.

​Нас провели до штабу, де так само кипіла робота. Крізь прочинені двері долинало палке обговорення й суперечки щодо укріплення територій. Ми прибули якраз вчасно, надія на успішні переговори зміцніла в мені ще дужче. Можливо, не дарма приперлися серед ночі.

​— Заходьте, принцесо, не соромтеся! — почувся насмішкуватий голос із кімнати, до якої я ще навіть не встигла увійти.

​Ми переглянулися з Норданом і переступили поріг. Зала була величезною, майже весь її простір займав масивний круглий стіл, завалений мапами. За ним зібралося близько п’ятнадцяти вовків — судячи з дорогих і якісних обладунків, це були генерали і радники. Вони замовкли й здивовано вставилися на нас. Навпроти, на високому дерев’яному троні, сидів король вовків — Ксандер Ллойд. Це був чоловік років сорока з русявим коротким волоссям, мужнім обличчям і карими очима, у яких вигравав насмішкуватий вогник.

​Він дивився на мене так, ніби моя поява зовсім його не здивувала. Або ж він просто майстерно приховував емоції. Мені б такому навчитися.

​— Вітаю, Ваша Величносте! Ми до Вас із надзвичайно важливою справою, — я підійшла до столу, заваленого мапами так густо, що не видно було самого дерева.

​Король мовчки вказав на порожній стілець навпроти, запрошуючи сісти.

​— Здогадуюся, з якою саме. Я якраз збирався відправити до вас гонця, щоб домовитися про зустріч, але ви з’явилися дуже вчасно, — він усміхнувся білозубою посмішкою. — Ми готові виступити разом із вашим королівством проти лисів. Ці руді потвори спалили нам п’ять поселень за кілька днів. Їх треба покарати, але наших сил замало. З вашою допомогою ми маємо всі шанси загнати цих паскуд назад по норах.

​Усмішка миттєво зникла з його обличчя, поступившись місцем люті і огиді. І я його розуміла, їх справді треба було зупинити.

​— Я, як головнокомандувачка королівської армії, згодна об’єднати зусилля. Через їхні набіги в нас не лише гинуть мирні мешканці, а й назріває заколот. Деякі представники кланів планують скинути батька з трону, скориставшись хаосом. Цього не можна допустити, інакше великої війни не уникнути, — виклала я суть наших проблем. Я, звісно, ризикувала розповідаючи це все, але як казав батько: «треба ризикувати всім, щоб врятувати тисячі життів»… і моє теж.

​— Чому ж він сам не прибув до мене, а відправив Вас, принцесо? — серйозно запитав Ксандер.

— Він не знає, що я тут, — чесно зізналася я, ігноруючи легкий холодок у животі. — Раніше Ви відмовляли в допомозі, а мій батько занадто гордий, щоб благати двічі. Тому прийшла я, бо коли королівство котиться до прірви, гордість — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Ми потрібні одне одному, щоб зупинити спільну загрозу. 

Ксандер Ллойд хмикнув, і в його погляді я вперше побачила щось схоже на повагу.

— Схоже, у молодих пантер виросли справжні пазурі.

У кімнаті панувала тиша кілька хвилин. Король, мабуть, роздумував, чи варто обговорювати такі серйозні справи з двадцятирічною принцесою, хай і головнокомандувачкою. Але ж все одно, я була без бойового досвіду поки що, тому логічно, що довіряти мені таку важливу справу викликає сумніви. Я його розуміла. Він переводив погляд із мене на Нордана, який стояв нерухомою стіною за моєю спиною, а потім знову пильно вдивлявся в моє обличчя. Дійшовши якогось висновку, він нарешті запитав:

​— Скільки воїнів ви готові відправити до наших кордонів?

​— П’ять тисяч. Усі вони пройшли повне навчання і готові до бою в будь-яку мить, — впевнено відповіла я.

​— Добре. Разом із нашими чотирма тисячами ми маємо непогані шанси, — розмірковував Ксандер.

​— Можливо, ведмеді теж приєднаються? — запитала я. Чим більше сил, тим швидшою буде перемога.

​— Ні. Учора я мав розмову з їхнім представником. Вони вирішили не втручатися, оскільки вважають, що лиси їм не загрожують, — роздратовано кинув король вовків.

Поки самих не клюне, навіть кігтем рухати не хочуть. ​Я важко зітхнула. З підтримкою ведмедів ми б розправилися з тими клятими лисами за день. Що ж, тепер ми хоча б не самі, а в союзі з вовками зробимо все можливе.

​— Щойно я повернуся додому, ми одразу виступимо до кордону. Потрібно ще евакуювати цивільних із найближчих поселень, — я почала подумки будувати плани, ігноруючи втому. 

​Думки про небажані заручини з тим п’яницею відійшли на другий план. Нарешті, за стільки років, з’явилася реальна можливість зупинити ці жорстокі набіги.

​— Ми своїх уже евакуювали. Кордон зміцнили, але сил усе одно недостатньо. Чекатимемо на ваше підкріплення, — відповів король. — Пропоную підписати документ про взаємну підтримку. Я Вам, звісно, довіряю, але папірці — це формальність, необхідна для історії.

​— Згодна, — підтвердила я.

​Чоловік, який сидів ліворуч від короля, дістав аркуш і простягнув мені разом із пером і чорнильницею. Я швидко пробіглася очима по тексту — це був заздалегідь підготовлений договір про військову допомогу. Якщо коротко: обидві сторони зобов’язуються виступити єдиним фронтом проти ворога, не вчиняти нападів одна на одну, а провізію і зброю ділити порівну.