20

– Я не вірю, що зробила це. Я зробила це! – мої крики радості міг почути увесь світ. Після церемонії, мене відпустили на святкування, з умовою, що я повернуся та почну краще лікуватися. 

Ми з Марком провели "медовий вечір" наодинці у його авто. Нічого дурного, що ви собі там придумали, просто гасали по нічному місту. За нами навіть гналися копи, та Марк виявився шустрішим.

– Як відчуття? 

– Це круто, не розумію, як можна позбавляти людину таких емоцій? Чому тобі забороняли? 

– Тому що одного разу я ледь не помер. Не впорався з керуванням, був дощ, влетів у дерево. Дивом вижив. 

Що? І після усього цього він усе одно прагнув до автівки?

– А тобі не було лячно потім сідати у машину? 

– А який сенс боятися? Страх будує стіни, які потім важко зруйнувати. Краще вже самому викласти асфальтовану доріжку і впевнено крокувати далі. – поглянув на мене та обійняв за плечі.

– Гарно. Давно живеш з таким кредо? 

– Щойно тебе впізнав. Ти надихаєш залишатися сильним та незламним. Допомагаєш вірити у те, що все буде добре. Даруєш радість і незабутні емоції. Та хіба ти витримаєш довго? Коли припиниш відкидати допомогу та підтримку рідних? 

– Я... – як пояснити це простими словами? Як донести, що я дуже цього хочу, та не можу. – Я усе своє життя так робила. Покладалася на саму себе, боролася до останнього. Відсторонювалася від усіх, щоб усі були в безпеці. І мене це дратує. Дратує усе на світі! Ця несправедливість, жорстокість світу. Чому хтось заслуговує жити щасливим довгим життям, а я ні? Чого я досягнула у житті? Хіба я стала тим, ким мріяла? Я навіть за кордоном не була! Я... я просто хочу жити. Марк, я так сильно хочу жити! – захлинаюся власними сльозами. Інколи варто виговоритися, хоча б про те що турбує довгий час.

Сльози течуть неспинною рікою по обличчю, а зі сльозами прийняття неминучого фіналу моєї історії. Я помру доволі скоро, можливо у будь-який момент. Бомба заповільненої дії, яка завдасть усім шкоду та біль. 

– Марк, я хочу жити, дуже сильно! Я хочу стати мамою, отримати освіту, поїхати у Францію щоб скуштувати справжнього круасана, ганяти з тобою в автівці, забезпечити хороше життя для вас. Чому саме я? За що? З самого народження мене переслідувала невдача та несправедливість, злість та горе. Я боролася задля цієї короткої митті щастя? – і тут мене осяйнуло. Прийшло розуміння, для чого я була народженна у цей світ.

Я повинна навчити дорогих мені людей бути сильними та боротися до останнього. У мене цього таланту хоч відбавляй, а у них? Моя життєва місія – дати їм сил? Я вірно зрозуміла? 

– Пташко, чому ти вважаєш, що як помреш, усе скінчиться? Можливо для тебе, це тільки початок. Я не знаю, чи дійсно існує рай, перенародження чи цілковите забуття, та я вірю, що ти нарешті отримаєш довгоочікуваний спокій. Ти боролася за справедливість, і досягнеш її десь там. 

– Гаразд, якщо зайшла мова за мою смерть... то, що ти будеш робити, як мене не стане? – я боялася дивитися йому у очі, тому дивилася у нічне зоряне небо, яке давало мені легку підтримку та спокій в цій ситуації.

– Спершу дай мені відповідь, що ти відчуваєш до мене? – його хитрий погляд мене дратував і тішив одночасно. Я знаю, які слова він хоче почути від мене, та чи впевнена я, що я дійсно це відуваю?

– Я ніколи раніше не відчувала щось подібного до чоловіка. І я не впевнена, що це любов. Ні, я вважаю так, але чи так воно насправді... коротче, складно! Я не хочу даремно говорити такі слова, боюся. 

– А я от тебе люблю. І буду любити після твоєї смерті. А ще, я знаю, що ти мене також любиш, впевнений у цьому. Це дивно і дико, але і прекрасно! Доля подарувала нам один одного на коротку мить, щоб пізнати справжнє кохання. 

– Хіба ти не хочеш знайти інше кохання після моєї смерті? 

– Ти кохатимеш мене до кінця свого життя, те саме зроблю і я. Ніхто не зуміє тебе замінити. Та я і не хочу. – підійшовши ближче, він поцілував мене та міцно обійняв.

Насправді, мені до вподоби так легко про це все говорити саме з ним. Він дорослий чоловік, який знає, що хоче отримати від життя та отримує це. Можливо, саме я зможу надихнути його стати сильним та хоробрим, навчу дивитися страхові у очі та долати усі перешкоди, які здаються жахливими. Можливо така наша доля? 

Насправді, я вдячна, що саме з ним відчула усі ці емоції. За цей тиждень він став частиною сімї. Татко його називає сином, тітка Марія теж у захваті від нього, Андрій став його вірним другом та помічником, а я першим та останнім коханням.

– А ти справді ніколи не кохав? Вікторія розповідала мені, що від жіночої уваги ти не страждав.

– Ні, ніколи. Лише секс, і лише на один раз. Я був лише до нестями закоханим у своє круте та соковите життя.

– Хіба можна назвати життя соковитим? - не змогла не покепкувати з нього. 

– Так. До речі, у мене для тебе ще один весільний подарунок. – він схопив мене за руку та потягнув до машини.

– Що за подарунок?

– За хвилин пятнадцять побачиш.

Ми знову опинилися у місті, де життя продовжувало рухатися як стрілки годинника. На хвилинку відчула себе Спанч Бобом, який губкою всмоктує усі прекрасні моменти моїх останніх днів життя. У дорозі ми майже не розмовляли, та було дещо, з чим я хотіла поділитися.

– Мені залишилося жити менше місяця. Хвороба сильно прогресує. – відповіді не було, та я помітила як сильно він стискав кермо. Мені здається йому варто знати, так само як і решті, та я не зумію їм цього розповісти. 

– Чому ж не можна лікувати? 

– Тому що будь-які ліки будуть завдавати шкоду усьому організму, а він у мене чутливий. Навіть знеболюючі даються нестрепно важко. 

– Що ти відчуваєш? У фізичному плані? Поділися своїм болем, я хочу розуміти що з тобою відбувається.

– Це... це складно описати словами. І близько не описати, наскільки мені боляче та страшно. Мені здається, що у мене скоро голова розірветься на дрібні частинки, а очі покотяться, як у приказці. Тільки прошу, не розмовляй зі мною як з хворою? Я хочу відчувати зі сторони, що здорова.