15

– Що? – усі майже хором відповіли на мою пропозицію.

– Я серйозно, давай одружимося?

– Не смішно, Ніка. – нарешті щось відповів Марк.

– Ти проти? 

– Я навіть не запропонував тобі стати моєю дівчиною, а тут...

– Нічого страшного, якось переживу. Тим більше, мені відмовляти не можна. – зобразивши очі цуцика, Марк розсміявся. Атмосфера довколо стала спокійна. Чудово. 

– Ти ж мене не знаєш, і ось так просто вийдеш заміж? 

– Ти мені подобаєшся. Достатньо? – ще кілька секунд він дивився на мене поглядом, який складно описати. Стільки ніжності та хвилювання, серце щемить. 

– Якщо хочеш, пташко, то так і буде. Але завтра ми ще раз про це поговоримо, згода?

– Згода. – мій настрій покращився. Я буду нареченою!

– Доню, можливо поїдемо додому? 

– Звісно татку, а Андрій нас завезе. Правда? – його теж треба розворушити. Як кабачок цілий вечір. 

– Якщо встигнеш за п'ять хвилин до машини прийти.

– Та легко! – щойно я підіймаюся зі столу, щоб переконати усіх присутніх у своїй фізичній підготовці, я раптово починає поглинати темрява. Як додаток, сильний головний біль та нудота. Звуки приглушені, світло тускле, а біль нестерпна. 

Ти ніколи не була для мене радістю, від тебе одні проблеми! 

Чомусь пам'ять вирішила нагадати мені слова матері. На моє день народження, замість теплих слів та обійм, отримала розчарування та біль. Вона ніколи не любила мене, і намагалася мені це донести, різними способами. 

Психологи стверджують, що материнський інстинкт може прокинутися після народження дитини, від декількох місяців до років. А може не з'явитися взагалі. 

Мені завжди було цікаво, як це, коли мама заплітає тобі косички, забирає зі школи та допомагає з різними дрібницями. Коли мама тобі як друг. Та цим другом для мене став татко, єдиний вірний друг на все життя. І я його люблю.

Коли почала приходити до тями, бачу стурбовані обличчя моїх друзів.

– Донечко, все добре? Ти мене чуєш? – чую татку, але не все в порядку. Близько не так.

– Усе добре, я в порядку. Просто поспати захотіла.

– Ти зі своїм гумором! – його голос тремтить, добряче злякала.

– Гаразд, а скільки часу я "спала"? 

– Хвилин п'ять, від сили. – ого, оце я дала жару. 

– Додому відвезеш? – звертаюся до Андрія, та помічаю, що я у обіймах Марка. Всі бачать, як він мене обнімає. Так, головне не червоніти.

– Ти чого червона стала, знову погано? – блондинчик намагається стримати сміх, а я намагаюся остаточно прийти до тями. Голова ще болить, але вже краще. 

– Ні, а я почервоніла? 

– Гаразд, пташці треба відпочити. Нам також не завадить.

– А робота? – ледь чутно запитав Андрій.

– Вважай, що сьогодні у тебе вихідний. Тільки відвезеш Ніку та Олександра Олеговича додому. 

– Добре, допомогти дійти? – Андрій повернувся в мою сторону.

– До машини я її донесу. Вона і так втомилася сьогодні, не треба перенапружуватися. 

Марк схопив мене на руки, та поніс мене до машини, як наречену. Мене вперше несуть на руках, не рахуючи татка, котрий ніс мене, коли я зламала собі ногу у восьмому класі. 

Коли дійшли до машини, блондинчик поставив мене на ноги, та глянув на мене, прямісінько під шкіру. А потім поцілував мене в щоку та повернувся до татка.

– Давайте обміняємося номерами? Про всяк випадок.

– Ну гаразд. – коли справу було зроблено, Марк кинув на мене останій погляд та посміхнувся, а я йому у відповідь. Як він мені подобається.

Ми сіли у машину та поїхали додому. Під час поїздки ніхто і слова не вимовив, це мене насторожило. Знаю чим подібні мовчанки закінчуються. Коли заходимо до квартири, хлопці одразу прямують у кімнату, а я до кухні, заварити усім чаю. 

– Як так, Андрій? Чому саме вона? За що? Моя дівчинка не бачила радості в житті, а зараз... – випадково чую розмову мого татка зі своїм другом. Стою, наче статуя біля дверного пройому, і боюся зайти в середину. 

– Я сам ті питання в голові прокручую. 

– Це моя винна. Це я винен, що моя маленька дівчинка втрачає життя. 

– Припиніть, це могло статися з кожним, розумієте? 

– Не розумію. Не можу. Ніка скоро помре, а я маю це прийняти? Я маю поховати власну дитину? 

Мені було боляче слухати татка, тому я повернулася до кухні. Треба заспокоїтися і жодних сліз. Я сильна, і буду сильною до кінця. Трохи побувши на самоті, я повернулася до хлопців з широкою посмішкою на вустах, та трьома чашками ромашкового чаю. Нам усім необхідно зараз заспокоїтися. 

– Отже, давайте поговоримо. 

– Про що? – майже одночасно відповіли.

– Про те, що буде далі. Я хочу, щоб ми були чесними один до одного. 

– Якщо так, то поясни мені свою затію з весіллям? – Андрій вирішив спитати саме це? Серйозно? 

– А що такого? 

– Ти його знаєш кілька днів, ви навіть не пара, а вже чоловік та дружина? 

–  Я розумію твоє хвилювання, та і ти мене зрозумій. Мені вперше комфортно з хлопцем. Чому б не ризикнути? 

– Ти так ризики любиш? Чи вже просто головою не думаєш? 

– Я взагалі-то згідний з Андрієм. Марк мені сподобався, хороший хлопець. Та ти його не знаєш.

– Татку, пробач, та ти зустрічався з мамою три роки. Багато дізнався про неї? – жахливо так говорити таткові, та інакше до нього не достукатися. – Навіть якщо він мудак, я від цього сильно не постраждаю. Я завжди мріяла вийти заміж за багатого та вродливого. Поглянь, як усе співпало! 

– Пробач, доню, та ти навіжена. Треба було в дитинстві щеплення від сказу зробити.

– Як дотепно, ха ха. Пийте чай, охолоне.– усі дружно взяли свої чашки та зробили ковток. Коли ж ковток зробила я, стало зле. Я миттю вбігла до вбиральні, де усе з мене вийшло. 

Повертаюся назад, де мене зустрічають дві пари стривожених очей.

– Все добре. Може вагітна просто?

– Я тебе зараз стукну чимось!– крикнув татко, кинувши у мене м'ягку іграшку. Слоник Степан, татків подарунок на мої п'ятнадцять. Не запитуйте, чому Степан, він сам його так назвав.