14

У моєї пташки рак. І вона може померти. Голова порожня, що робити? Що казати? 

– Лікування? 

– Можливе, та воно буде без результатне. – бляха. 

– У тебе не може бути раку. Ти б мучилася від нестерпного болю.

– Правильно, але лікар сказав

, щоб від великої нагрузки стресу я цю біль сприйняла, тому вона для мене як норма.

– Що будемо робити? 

– Треба таткові сказати, але я не знаю як.

– Я про твоє лікування. 

– Мені припишуть знеболюючі.

– Я про нормальне лікування.

– Ти чуєш, що я кажу? Мені лишилося жити три місяці! З лікуванням чи без. 

– Поїдемо закордон. Там кращі спеціалісти. – я так просто не здамся. Вона буде здорова, щаслива.

– Можемо спробувати, та це не допоможе. Ти це сам розумієш. Прийми реальність.

– Не хочу! Ти не будеш боротися, то це зроблю я. – Ніка взяла мої руки в свої, та посміхнулася.

– Обіцяю, ми будемо боротися до кінця. Разом. 

– Як ти можеш сміятися в такий момент, за таких обставин? – мене починають душити сльози. Перед нею я заплачу. Не зараз. Відвертаюся від неї та починаю нервово крокувати у хаотичному напрямку. 

– Марку, поїхали. 

– Куди? 

– До мого з татком улюбленого місця. І хочу попросити тебе дещо.

Ніка

Ми приїхали до нашого з татком улюбленого кафе на окраїні міста. Тут завжди затишно та спокійно. Я попросила, щоб Марк зателефонував Андрію, а той у свою чергу таткові та запросив їх сюди. Хочу, щоб усі близькі були поруч у цей момент. 

До столику підходять мої хлопці, та Вікторія. Її я не запрошувала, та нічого страшного. Вона дуже приємна та мила дівчинка, подобається мені.

– Вона прийшла в офіс, сиділа там, а потім прив'язалася за мною. – одразу пояснив Андрій. 

– І тобі вітання. – відповіла йому я, та помахала таткові.

– Ви ж не проти, що я приєдналася? 

– Що ти, я завжди рада тебе бачити! – і це щира правда. – Можливо замовимо щось? Дуже хочу їсти. – а це вже брехня. Насправді апетиту у мене вже давно немає, та зробити вигляд було необхідно. 

– Я буду просто воду. – вперше озвався Марк. Під час поїздки він і слова не виронив. Вочевидь приймав мій діагноз. 

Решта компанії відмовилися щось замовляти зараз. А я підримала їх, мені ж ліпше. 

– Отже, перейду одразу до справи. У мене є новина для усіх вас. – важко підібрати слова. Та узагалі усі слова втратили будь-який сенс. І затія, усе розповісти тут, зараз здається жахливою. 

– Ти вагітна? 

– Як дотепно, Андрію. Ржавчина у голову вдарила? 

– Припиніть, малята. – тут вже втрутився татко.– Кажи, не тягни інтригу.

– Гаразд. У мене гліобластома, і мені залишилося жити менше трьох місяців. – ці слова я вимовила з тремтінням по всьому тілу та дуже швидко. Усі випучили на мене очі, очікуючи фрази це розіграш. Та якби я хотіла, щоб мені те саме сказав лікар. 

– У тебе рак? – першим відповів тато. 

– Четверта стадія. 

– Лікування? – на це запитання я не відповідаю йому, лиш махаю головою. Я бачу, як по його обличчю стікають маленькі самотні краплі. Вікторія ж себе не стримує, та плаче на повну, від чого атмосфера стає максимально похмурою. І лиш двоє молодих чоловіків стримють себе, щоб підтримати мене, за що я їм вдячна. 

– Вирішила сказати усім одразу. Не була впевнена, що зумію повторювати це кожен раз. 

Вікторія встала з місця, та побігла до виходу з кафе. Марк встав, торкнувшись моєї руки, та пішов слідом за сестрою. А я залишилася з сім'єю наодинці. 

– Доню, а як далі бути? Що робити? – йому важко говорити через сльози, які його безжально душать. 

– Жити, татку. Я хочу прожити ці місяці так, як мала би прожити попередні роки, коли працювала. Насичено та з фотографіями на пам'ять.

– Як ти взагалі змогла терпіти таку біль? Четверта стадія, це... 

– Там важко пояснити. Біль я відчуваю, але не як усі. Одиничний випадок. 

Далі розмова не клеїлася, Андрій з татком поринули у власні думки, переварюючи інформацію, а Марк з Вікторією ще не поверталися. Тому я вирішила навідатися до них.

Коли виходжу на подвір'я, помічаю, що сімейка Аверсів обіймають один одного, а найменша з них тоне у сльозах. Марк помітив мене, та ледь помітно посміхнувся. Я наважилася підійти до них. Вікторія, коли почула кроки, різко повернула обличчя в мій бік. Зрозумівши, хто перед нею, кинулася мене обіймати.

– Це не може бути правдою. Ти не можеш померти. Я не дозволяю тобі цього! – вона кричала та плакала, плакала та кричала. Уявляю, як їй зараз складно. Вона тільки ожила після смерті батьків, а зараз, знову втрата. 

– Поглянь на мене. – коли я налагодила наш зоровий контакт, взяли її руки у свої, та щиро посміхнулася їй. – Я ще тут, і я ще жива. Стою на двох ногах під сяючим сонцем. Мене оточують прекрасні люди. І я не сумую. Чому тоді ти це робиш?

– Але ж ти помреш!

– Вікторія, йди всередину. – нас прервав Марк. Він підштовхнув сестру, щоб та зрушила з місця, то пішла до нашого столику. – Вибач, вона просто...

–  Я все розумію. Не потрібно вибачень. Як ти? 

– Серйозно? У мене питаєш? 

– Я хвилююся за тебе. 

– Чому за себе не хвилюєшся? 

– Ти злий на мене? 

– Так, злий. Але не на тебе. На усе це. Чому саме ти захворіла? Чому саме зараз? Ти щойно почала дихати вільно. – я скоротила відстань між нами та обняла його, ще міцніше, ніж зранку. 

– Я лиш хочу запитати, але боюся. Мені здається, ти маєш це вирішити.

– Що саме? 

– Ти ще хочеш бути поруч? До самого кінця? 

– Геть з глузду з'їхала?! – він відірвав мене від себе, та злим, хижим поглядом дивився мені в очі. – Не думай, що я покину тебе, ясно? Усе разом. Усе разом! – тримаючи мене за плечі, я відчувала, як трясуться його руки, та тремтить голос. Йому так само важко, як і Вікторії. 

– Звісно, усе разом. Ходімо в середину, я трохи змерзла.– насправді відчула його льодяні руки. Якби сказала йому це, відмовився б.