13

– У мене рак? 

– Це тільки підозра, сьогоднішнє обстеження покаже нам істинний результат. – чудовий ранок. Аналізи були погані, і показники крові теж. Лікарі припустили, що у мене може бути рак мозку. – Скажіть, як часто у вас болить голова?

– Простіше сказати, коли вона у мене не болить.

– Запаморочення у голові? Рвота? 

– Присутні.

– Двоїться у очах? 

– Так, але не часто.

– По цих симптомах, мій діагноз підтверджується. Та сказати точно зможу після результату тесту та крові. – у мене може бути рак. Як татко відреагує? Його це вб'є.

– Я можу бути вільна? 

– Так, я зателефоную Олександру і повідомлю його про результат.

– Ні! – від мого крику, у лікаря здійнялися брови у здивуванні. – Якщо діагноз підтвердиться, я хочу сама йому про це сказати. Я до вас пізніше підійду, на жаль телефону немає.

– Гаразд, тоді буду чекати вас після обіду. 

– Так, до зустрічі. – виходжу з кабінету, і не знаю що думати. У мене можливо рак мозку. Важко зібрати думки до купи.

Коли опиняюся на дворі, бачу Марка, що сперся на бампер свого авто, чекав на мене. Сьогодні він сам приготував нам з Вікторією сніданок. Коли підвозив мене до лікарні, не міг стримати емоцій про мою пісню та те, як гарно я співаю. А зараз, я спустошена. Як мені пояснити свій стан будь кому? Він помітив мене та мою поведінку і майже одразу опинився біля мене.

– Ніка, що трапилося? Що лікар сказав? – його радісні очі в мить стали чорними як ніч, а я і слова вимовити не можу. У мене немає істерики, паніки, сліз чи ще чогось. Просто порожнеча та страх, що буде далі. 

Його руки тримали мене за плечі, а блакитні очі шукали відповідь на питання. Начхати на все. Я скорочую відстань між нами, та обіймаю його за талію якомога міцніше. Відповіді довго чекати не довелося, Марк прийняв мої обійми, гладив моє волосся та цілував мене у скроні. 

– Пташко, що трапилося? – нікому нічого не казатиму, доки не буду знати точно. Та відповісти щось треба.

– Нічого, я просто скучила. 

– Раптовий порив любові?

– Можна і так сказати. – ми розсміялися.

– Точно все добре? 

– Порядок. Мені потрібно буде заїхати сюди ще після обіду... 

– Без питань, відвезу. – перебив мене на пів слові. Взагалі, я хотіла його про це попроситм. З ним спокійніше та веселіше. Мені дуже приємна його компанія. 

– Тобі на роботу потрібно? 

– А є краща пропозиція? – його погляд розслабився, він повеселішав. Це чудово.

– Ти не хочеш запросити мене на побачення? – так, я вмію дивувати та відрізнятися від решти дівчат. 

– А ти не хочеш мене запросити?

– Взагалі-то, я дівчинка.

– А я хлопчик, знаєш як романтики хочеться? – надув губки, як маленька ображена дівчинка, і почав хникати. Від цього я розсміялася, він інколи такий придурок. – Гаразд, йдемо на побачення.

– Куди? 

– Прогулянка в парку, з привабливим чоловіком. Що може бути краще? – Марк взяв мою руку в свою, та переплів наші пальці. Від цього жесту я почервоніла. – А хто тут засоромився? 

– Ідемо, привабливий чоловік. 

Ми пішли до парку, що знаходився неподалік клініки. Там дуже класно та затишно, осінню так завжди. Усе тільки починає жовтіти, листя опадає, теплий вітер та холодний дощ. А ще я на побачені з вродливим чоловіком. День не такий поганий.

– Ким ти мріяла бути в дитинстві? 

– Космонавтом.

– Чому? Форма подобається? 

– Ні, просто хотіла забрати татка, та втекти звідси. – цю професію я обрала у п'ятирічному віці. Татко намагався донести мамі, що мені потрібна повноцінна сім'я, на що вона його вдарила. Важко переносила цю сцену.

– А я хотів бути продавцем кавунів. 

– Що? – я не змогла стримати сміх. Максимально дивна професія.

– В дитинстві дуже обожнював їх, тому хотів їх продавати, щоб завжди їсти. 

– Дуже мудре рішення. 

– Кіт чи собака? 

Ми гуляли у парку під розмови, пізніше Марк придбав нам кави, і ми сіли на красиву лавку, що знаходилася під великим кленом, з якого час від часу опадало пожовкле листя. Розмови не припинялися. Нам було легко та комфортно, наче ми сто років знаємо один одного. Часто наші думки збігаються, рідше ні. Було багато сміху, уваги та компліментів. Він не може залишити мене без них. Завжди знайде привід, аби сказати яке у мене неймовірне волося, чи тендітні руки. Так, моя долонька значно менша за його.

– Певно вже час вертатися назад. 

– Котра зараз? – от бляха, вже друга година. Треба швидко прибігти до лікаря, інакше він зателефонує таткові.

Марк

Я стою біля своєї машини і чекаю на Ніку. Вона була дуже збентежена, коли ми поверталися назад в клініку. І чому їй сказали знову прийти? Щось тут не так. 

Бачу мою пташку, яка виходить з дверей і спускається по сходах до моєї машини. Вона якась дивна, наче порожня. Можливо їй знову зле?  

– Тепер правду кажи, що сталося? 

– Не тут. Хочу поїхати звідси.

– Куди? 

– Без різниці. – навіть не дивиться на мене. Що їй там такого сказали? Можливо насправді у її батька погані аналізи? Вона через нього хвилюється? 

Ми сіли в авто, і поїхали з цього жахливого місця. А куди їдемо, не знаю, як дорога ляже. Ніка була закрита у собі, навіть не реагувала ні на що. Як за п'ятнадцять хвилин можна так змінити дівчину? 

Я вирішив завезти її до набережної. Людей немає, а отже вона зможе спокійно зі мною поговорити. Щойно ми прибули, пташка вилетіла з машини, а я за нею. Вона тримала долоню біля рота, наче намагалася стримати рвоту. Відкрив пасажирські двері та дістав із салону воду. 

– Не треба. – нарешті щось сказала. 

– Тобі зле? 

– Я не знаю. – вона намагається глянути куди завгодно, але не в мої очі. Я закинув воду назад до салону.

– Постарайся заспокоїтися та дихати рівно, гаразд? – кладу її руки собі на груди і показую як дихати. Коли переконуюся, що дихання стабілізувалося, кладу руку їй плече.– Ти можеш на мене покластися. Завжди. Якщо відчуваєш, що не можеш розповісти, не змушуй себе. Я все одно буду поруч.