12

– Насправді, не знаю. У мене не було можливості поплакати за їх смерть чи щось у цьому дусі. Мені не дозволили цього.

– Хто не дозволив? 

– Теперішні мої обов'язки.– намагаюся вичавити з себе посмішку, та виходить кепсько. 

– А чим ти займався до усього цього? – пташко, тобі дійсно цікаво?

– Гонки. – насправді я їх обожнюю і вважаю сенсом свого життя. Та більшість людей не розділяли мого інтересу. Я був впевнений, що Ніка скаже те саме, що і інші, та вона вміє дивувати!

– Я хочу з тобою. На гонки. – її широко розплющені очі мене тішать, як дитину подарунок на Різдво. 

– Звісно. Але зараз тобі час спати. Завтра я тебе відвезу, куди просив Олександр Олегович. – і ніякого гарбузика поруч! Нехай в офісі кисне. 

– Не треба, я сама. 

– Я не питав дозволу, а поставив перед фактом. Ніка? – я помічаю, як вона потрапляє у транс, дивиться в одну точку і ніяк не реагує. Через секунду вона повертається до реальності.

– Усе гаразд. Де я спатиму? – я нічого їй на це не відповів, просто мовчки встав з ліжка та попрямував до дверей, кивнув у бік виходу. Ніка попрямувала за мною. Ми зачинили двері, і пішли до кухні. 

– Я дуже втомився. Я не хочу продовжувати справу батька, і узагалі бути причетним до усього цього. У мене відчуття, наче батьки на той світ забрали і мене. Я не живу, а проживаю. – я випалив це несподівано навіть для себе. Красуння глянула на мене з розумінням, підійшла ближче та поклала свою руку на мою.

– У житті ми ніколи не отримуємо те, що хочемо. На жаль. Потрібно прийняти це. Ти повинен, заради сестри і самого себе. Відпусти, прийми, живи. – вона говорить це мені, але й собі. 

– Що сталося з мамою? Чому вона пішла у казино? 

– Чесно, не знаю. Можливо це їй приносило задоволення. Вона вкоротила собі віку. Певно, зрозуміла що вляпалася, і знайшла найлегший шлях. Ми з татком звикли боротися до кінця, тому виплачували її борг, аби вижити. 

– Вам погрожували?

– Татка побили майже до смерті, коли він відмовився платити їм гроші. – у цей момент вона поглянула на мене, і я розумію, що у неї набагато страшніші проблеми ніж мої. Навіть соромно стає. Дорослий хлопець, а поводжу себе як дівчисько. – А скільки тобі років?

– Багато. 

– Є така цифра? 

– Чого причепилася? Сказав що багато. Тобі цього достатньо.

– От індик! – як вона мене щойно назвала? 

Ніка

От бляха! Я його вголос назвала індиком? Який сором, Господи.

– Що? – з піднятими бровами перепитав Марк у мене.

– Що? – особисто я нічого не чула. Піду певно до Вікторії спати. Щойно я зібралася бігти, як він схопив мене за руку та потягнув до себе. Скрутив мене, як якийсь одяг. Я опинилася притиснутою до нього спиною, і відчувала на своїй шиї його гаряче дихання, а ще аромат його парфумів, пахне червоним апельсином.

– Мені двадцять вісім, а отже в стані надавати тобі по сраці за такі слова.

– От тільки погрожувати не треба, ага?!

– Ага? Взагалі страх втратила, індичка?

– Хто я?! – от гівнюк. Він розвертає мене обличчям до себе та притискає до кухонного столу. Я миттю почервоніла, що його потішило.

– Ти мені занадто подобаєшся, тому злитися не буду. 

– Що? – у мене щелепа геть до підлоги впала. Він мені типу зізнався? Здуріти можна.

– Сказав, що не злитимусь. А зараз спатки, у тебе завтра важкий день. – Марк обіймає мене за талію, а я чекаю його наступних дій. Дивиться у очі, та насправді хоче заглянути у мою душу. Мені стає лячно від того, як нас тягне один одного, хоча ми знайомі зовсім трошки. 

– Я тобі подобаюсь? – із тремтячим голосом, як у зайченяти, запитала у хлопця, що найближається до мого обличчя.

– Так, і що з того? – та нічого, просто тепер я потрапила у ще одну халепу. Чи ні? – Я бачу, що ти вагаєшся та лякаєшся, тому я буду чекати кроку від тебе. А як не докаюся, сам його зроблю. – завершивши говорити, Марк залишає поцілунок та кінчику мого носа. Це зігріло моє серденько, і захотілося навіть чогось більшого. Та на більше зараз я не здатна. 

Блондинчик схопив мене на руки, та поніс до іншої кімнати, що знайходилася поруч із кімнатою Вікторії. Вона явно відрізнялася настроєм власника. І Віки все яскраве, постіль з мультфільмів, стіни розмальовані у стилі аніме, навіть коврик біля ліжка з малюнком поні. А ця кімната, наче належить дияволу. Немає жодних зайвих речей, усе стримано та досконало. Усе в чорному кольорі, з деякими елементами зеленого. Це був затишний куточок Марка.

– Ти будеш спати тут. Я піду до Вікторії, раптом знову прокинеться. 

– Дякую. – вперше йому нормально подякувала. 

– Завжди прошу. 

– І за квіти теж дякую. Вони мені дуже сподобалися. – зараз під землю провалюся. Так незвично дякувати. 

Марк нічого не відповівши пішов до кімнати Вікторії, а я розглядала місце де буду спати. Тут не було жодних фотографій на столі чи стінах. Тут навіть немає комп'ютера, у які хлопці люблять грати, у Андріє він є. Склалося враження, наче тут ніхто ніколи не жив. Кімната мертва. 

Підходжу до ліжка, і усвідомлюю, що немаю із собою піжами. Вирішую взяти футболку Марка, адже через нього я лишилася. Шафи тут немає. Як це тут немає шафи? Вона певно є, але через ці стіни, що зливаються між собою я не можу її знайти. Хто проєктував цю кімнату? Раптово чую стукіт в двері. 

– Тримай одяг. – на порозі дверей стоїть Марк з одягом. Він простягнув руку з речами, в очікуванні що я підійду та візьму. Та я чомусь і кроку зробити не можу. Блондинчик це помітив, тому сам пройшов до кімнати, та поклав речі на ліжко. – Добраніч пташко.

– Усе в порядку? – він здається мені дивним. Не посміхається, і голос наче засмучений. 

– Так, просто хотів дещо, але не вийшло. – він опускає погляд на підлогу, від чого мені стає не по собі.

– А що ти хотів? 

– Щоб ти заспівала мені. – от індик. Злякав мене.

– Віторія спить, не хочу її збудити.

– Тоді заспівай мені на вушко?  – нахаба який. Я давно не співала, і дуже скучила за цим. У підлітковому віці, я навіть писала власні пісні. Тому вирішую заспівати мою найулюбленішу композицію.