9

– Хто тобі дав право втручатися у моє життя?! – вже переходжу на крик. За сльози рідної людини я готова вбити, навіть його. – Я тобі ще три роки тому дала зрозуміти, що мені допомога не потрібна.

– А ти себе бачила в дзеркалі?! – теж не стримується і переходить на крик.– Ти через свою тупу впертість, сама усіх втратиш, навіть старатися не доведеться.

– Та з тобою дуже треба старатися. Тому що ідіот — це діагноз! Пояснити причину мого рішення? Легко. Тим мудакам байжуже з кого здерати гроші, аби вони були, і якби вони побачили що ти можеш усе оплачувати, взялися б і за тебе. Чого ти цього зрозуміти не можеш?! Ти мені теж дорогий, як і татко, та тільки мені довелося обирати: тонути разом з ним, чи ще тебе взяти за компанію? 

– А якщо я вам, бляха, картер підвезу, щоб взагалі ніхто не втонув?

– Ти мене чуєш взагалі?!

– Ні, і не збираюся. Вважаєш впораєшся? Серйозно? Ти сама не помічаєш того, що руйнуєш усе довкола. І нас ане час, залишишся сама!

– Так, ану замовкли! – тут вже втрутився Марк, він встає зі столу і підходить до нас. – Принеси звіт за останній місяць, тільки прочитай його, перед тим як мені принести. – звернувся до Андрія. А він і не відповився, вочевидь був сильно злим, і відволіктися йому необхідно. – Ну ось, а тепер давай з тобою поговоримо.

– Про що? Будеш теж мені мізки чистити?

– Не люблю таке. Кому ви були винні гроші? 

– Якомусь дорогому казино.

– Легальне?

– Не знаю, ні напевно. – чому він цим цікавиться взагалі?

– Гроші треба? Тобто робота? 

– Так.

– Що вмієш? – а яка йому різниця що я вмію? 

– Усе, якщо і не вмію щось, то швидко вчуся.

– Тримай свій звіт. – ми і не помітили як швидко Андрій зайшов до кабінету, він швирнув звіт на стіл, та підійшов до мене із занепокоєним видом, – треба їхати. Олександру Олеговичу стало погано.

– Що..?

Марк

– Я могла б і сама доїхати, навіщо це все? – щойно Андрій сказав, що татові Ніки стало зле, я не міг про щось інше думати, тільки як їм допомогти. Тому сказав що сам її відвезу куди треба, а гарбузик нехай зробить усе необхідне в офісі. Вона дуже налякана, і я навіть не знаю що робити. Не можу підібрати правильні слова, навіть обійняти!

– Якщо я сказав, що допоможу, отже допоможу. 

– А я не просила!

– Віриш пташко? Мене і просити не треба. – від того, що я назвав її пташкою, стало тепло на душі. Мені приємно так її називати. – А ти вмієш співати? 

– Ну, так. Взагалі, у мене від природи чудовий та талановитий голос! – чудово, я зумів її відволікти. Нехай краще говорить про те, як вона мріє про вокальну кар'єру, аніж думає про погане. 

– Ми приїхали, і я йду з тобою.

– Ні.

– А я тебе і не питав. – ми разом виходимо з машини, я її закриваю та йду вслід за красунею. Коли заходимо до квартири, виникає лиш одне питання: як тут можна жити?! Маленька квартирка з обдертими стінами, з меблів лиш плитка та диван. 

– Татку, ти як, в лікарню треба?! – Ніка впала до нього на коліна, та міцно тримала його за руку. Зараз її страх передається і мені через повітря. Її батько глянув на мене, у очах читалося "хто ти, і чому з моєю донькою?"

– Я Марк, друг вашої доньки. – він лиш кивнув на мою відповідь і повернув увагу до доньки.

– Я при ньому можу говорити? – він звернувся до Ніки, і та глянула на мене. Я мовчки пішов до кухні. Це їхня особиста розмова, до якої я не маю жодного відношення.

Ніка

Щойно Марк вийшов з кімнати, тато почав міцно тримати мене за руку. Йому так зле?

– Твої аналізи погані. Щось там, не ладне. Завтра просять тебе прийти на обширний огляд.

– Що? – у мене погані аналізи? Та з якого дива? У мене з дитинства хороший імунітет, рідко хворіла.

– Ти з тих робот звільнилася, тільки чесно?

– Тату, давай хоча б зараз не про це? 

– А коли? На тому світі?

– Я тебе зараз стукну чимось!

– Мені повторити питання? – я не можу його добивати цим, треба щось вигадати.

– Не треба. Звільнилася. Зараз шукаю нормальну роботу, мені в цьому Марк допомагає! – щойно цей індик почув своє ім'я, заходить до кімнати. Підходить до мене, та кладе руку мені на плече.

– Якщо чесно, я вже знайшов їй роботу, і платять гарно. Ваша донька дуже розумна, тому думаю вона впорається! – що він вже придумав?! Даремно ляпнула.

– І ким вона буде працювати?

– Домогосподаркою, у мого хорошого знайомого. У нього сестра, за нею потрібен догляд. 

– Така собі ідеї.

– Та чому? Зготувати поїсти та прибрати, ось і уся робота. До того ж, заробіток дуже хороший, фактично удвічі більший, ніж на попередніх роботах.

– Ти і за її попередні роботи знаєш?

– Звичайно, Ніка сама мені розповіла. Ми ж з нею друзі! – після цієї фрази, він обійняв мене однією рукою, і дивився мені прямо у вічі. Який я йому друг?!

– Гаразд, друг Марк. Я тебе попрошу. Приглядай за нею. Якщо проблеми будуть, допоможи, гаразд?

– Могли б і не просити. Вже і сам зрозумів, що вона як маоа дитина. – от індик! Я мала дитина?

– Все, їдьте собі. А ти, Ніко, завтра на дванадцяту прийди, – він не уточнив куди, вочевидь щоб Марк не розпитував. Хоча і так зрозуміло, про що він. Я лиш кивнула та вийшла з квартири разом зі своїм "другом". 

Коли дійшла до машини, дуже розболілась голова. Таке враження, наче я у часовому просторі зупинилася. Немає нічого, окрім цієї болі. До тями я приходжу лиш після того, як відчуваю теплі руки на своєму обличчі.

– Ти чуєш мене? Погано стало? – що мені йому відповісти? Його небесні очі, наче гіпнотизують мене, доносять мені, що на нього можна покластися та довіритися. Чому про це завжди кажуть очі? Чому вони ніколи не брешуть? Насправді, я готова потонути у його очах. Там спокій та тепло. 

Я не хочу щоб він відпускав мене. Поруч з ним спокійно та тихо. Жодного болю не відчуваю, та і не хочу відчувати. Рідкісне почуття. Татко завжди казав, тікай від тих хлопців, що дарують тобі метелики у животі, а не спокій у душі. Вочевидь, тікати я не буду. Не сьогодні, не зараз. Хочу насолодитися цією миттю.