6

– Рахунок, будь ласка! – посміхаюся, та чекаю посмішку у відповідь. Та вона навіть не глянула на мене, чому? Тобі не хочеться глянути на мене? Побачити востаннє?

Вона простягає мені чек, і навіть слова не сказала. Можливо їй стало зле? Так, це не моя справа, мене це не стосується. 

– Тобі погано? – з яких пір ми перейшли на "ти"? Бовдур.

– Вибачте, вас це не стосується. Розрахуйтеся, будь ласка.

– Я ж бачу, що щось не так. Допомога треба? 

–  Шановний, дівчина попросила вас розрахуватися. – звернувся до мене ось цей рудий хлопчина. Я не розізлився на нього, можливо це її хлопець, який не хоче щоб чіплялися до його дівчини.

Я мовчки дістаю кілька купюр і кладу їх. Розвертаюся і прямую до сестри.

– Ходімо, вже час працювати.

–  І мені теж? – здіймає брівки догори.

– Звісно, думала я тебе так просто взяв з собою?

Взяв наші речі та виходжу із закладу. За мною вибігає сестра, якась нервова, наче щось сталося. Можливо і її якийсь навіжений вдарив?

– Що сталося? Щось болить?

– Там Ніка, офіціантка , знепритомніла. Накричали, що вона до гостей погано ставиться. – а ось зараз Вікторія починає сердитися. Та чи є мені сенс йти та розбиратися, щоб захистити її? Немає. Нехай рудий розрулює ситуацію.

Але я чомусь йду не до офісу, а до неї. Байдуже на цього гарбуза, я хочу переконатися, що з нею усе в порядку.

Заходжу в середину, Ніка намагається прийти до тями, її босс та колега кричать на неї, а рудий намагається мирно вирішити цю ситуацію. Геть мізків немає? 

– Я дуже перепрошую, але що ви робите? – вони мені допекли, хіба можна так з дівчиною?

Ніка

Мені здається, я зараз помру від усього цього цирку. Юля з Володимиром, нашим боссом, вирішили мене виховати і показати, що я поганий працівник. Ще Андрій хотів поговорити, знайшов мене випадково, але прийняв це за знак всесвіту. Просто в хвилині я почала тонути у власній темряві, а щойно почала бачити світло, побачила цього індика. Смішно, але мені було приємно що він ще не пішов. Я відчуваю від нього безпеку, і я знаю, на сто відсотків, що він мені не зашкодить.

– Я дуже перепрошую, але що ви робите? – звертався він до мого босса, зі злим поглядом. 

– Ви хто?– трохи злякано Володимир відступає на безпечну відстань від цього чоловіка. Та хлопець навпаки, скорочує відстань і дивиться так, наче хоче проникнути під шкіру.

– Вважай, що твоя совість. – в наступну хвилини він вдарив його у живіт, потім повертається до мене і дивиться на мене зі співчуттям, наче йому дійсно не байдуже на те, що зі мною сьогодні трапилося. Потім він підходить до мене та торкається синця. Він себе винуватить у цьому. 

Мені нічого не говорить, але повертається до Андрія і спопеляє його поглядом. Певно подумав, що він мій хлопець. Від усього цього я розсміялася, так щиро і наївно, що усі сконцетрували увагу на мені.

– Знаєте що? Пішли ви всі! – знімаю з себе бейджик і швиряю його в лице своїй "колезі". –  Я звільняюся, тому... поцілуйте мене у сраку! – з цими словами я вийшла з кафе і нарешті вдихнула у повні груди. Я терпіла цю роботу лише через гроші, які були так необхідні нашій сім'ї. А зараз, стало байдуже. Ми з татком почнемо нове щасливе життя без гнилих людей.

– Як ти? – запитує мене та білява дівчинка, сестра індика. Виглядає стурбовано, хвилювалася за мене? 

– Я? Краще всіх! – і це щира правда. Частина мого болю пішла і я легко дихаю. З'явилася надія, що дійсно усе буде добре. Репетиторство і прибирання зможуть нас прогодувати та надати дах над головою, а з рештою розберемося.

– А мій брат чому з вами не вийшов?

– Давай на "ти"? А чому не вийшов..? – намагаюся очима знайти його, як бачу хлопців, що разом виходять з кафе. 

– Я Марк, а це Вікторія. Мала, це Андрій. – говорить блондин з розбитою губою. Що там трапилося? Підходжу до Марка, щоб оглянути рану, та мене перехоплює Андрій.

– Ей чого ти, вона ж до мене йшла. Пусти, нехай підійде. – з ледь прихованою посмішкою каже цей індик і нагинається, щоб мені було зручніше його оглянути. Вони з Андрієм фактично одного зросту, а я припинила рости у десятому класі. 

Татко часто приходив з побоями, тому я завжди ношу з собою міні апетчку. І тут до мене приходить усвідомлення, що я не забрала свої речі, а залишила їх у кафе. Мені не хочеться туди йти!

Аж раптом Марк зі спини дістає мій старенький рюкзачок, який Марія Віталієвна пошила мені. Протягую руку щоб забрати рюкзак, та блондин забирає його назад.

– Віддам за поцілунок. – посміхається і дивиться  на мене, очікуючи мою реакцію. Але тут втручається Андрій.

– Хочеш, я поцілую?

– Якщо потім ти одружишся на мені! – повертається до нього і надсилає повітряний цьомчик. 

– Я хочу тобі рану обробити, дай рюкзак, будь ласка. – дивлюсь прямісінько йому увічі. Я виграю ці дивоглядки і забираю свій рюкзак. Дістаю усе необхідне, і починаю оброблювати рану. А він тим часом поклав руку на мій синець. – Ти чого? – намагаюся відійти, щоб він не торкався мене. Ми чужі люди, те що він двічі мене врятував не означає, що я буду вішатися йому на шию. Це був його вибір.

– Вікторія, йдемо. Робота чекає. – з байдужим поглядом він пішов до будівлі того самого офісу. Вочевидь працює там.От індик, я ж рану нормально не обробила!

– Ти як? – запитує мене Андрій. В кафе ми не змогли нормально поговорити, а зараз? 

– В принципі нормально. А ти як тут опинився?

– Мені роботу запропонували в цьому офісі. Йду на співбесіду.

– Ого, вітаю тебе! І бажаю успіху, щоб тебе точно взяли. – я дійсно рада за нього. Він дуже старанно вчився у школі та університеті, тому заслуговує працювати у таких закладах. Я навіть на радощах хотіла обйняти його, але вчасно схаменулася. Яке я маю право обіймати його?

– Це не твій тато? – я відстежую погляд Андрія, і помічаю татка що прямує у нашу сторону. Дідько! Ми ж мали піти з ним на обстеження після обіду. Так, стоп. Зараз тільки десята.