Глава 11. Новий статус

У понеділок університет завжди виглядав особливо жвавим, а студентська їдальня в обідню перерву перетворювалася на великий шумний вулик. Вероніка та Даша встигли зайняти столик і тепер завершували свій звичний обід хрусткими рогаликами з повидлом, запиваючи їх гарячим чаєм. Вероніка вже втретє розповідала подрузі про свої пригоди, але емоції Даші не вщухали.

— Який же покидьок той Денис! — вигукнула вона. — Просто жах! Це ж добре, що лише налякати встиг! Але вчинок Кирила… Ммм! Так гарно!

— Кирило дуже допоміг, — Вероніка мимоволі посміхнулася, згадавши боса. — Хочу йому віддячити. Пограємо ще трохи у фіктивні стосунки.

— Ох, подруго! — Даша похитала головою, спостерігаючи за нею. — Здається мені, що ти граєш з вогнем. Ризикуєш обпектися.

— Я розумію на що погоджуюсь, — Вероніка підхопила чашку, зробивши ковток чаю. — Але Кирило сказав, щоб я ще раз все обміркувала.

— Я б на його місці раділа такому порятунку від Зої. Житло не шукала?

— Не було часу. До батьків їздила, лише вчора ввечері повернулася. Кирило дав ключі від квартири і сказав жити у нього скільки завгодно.

— І як тобі живеться з босом? — хитро примружилася Даша.

— Я його майже не бачила за вихідні. В суботу зранку до батьків поїхала. А коли повернулася вчора Кирила не було. Прийшов коли я вже спати лягла.

— А сьогодні? Снідали ж разом, мабуть? Приготувала босу сніданок?

— Подумаєш, — хмикнула Вероніка — Ну посмажила я йому оладки. А він мене до університету підвіз. І що з того?

— Ех, шкода я його не побачила. Дивися, Ніко! — тихо засміялася Даша. — Звикне Кирило до твоїх оладок і не захоче тебе відпускати!

— Дашо, він затятий холостяк!

— Навіть затятий холостяк може спокуситися на гарненьку дівчину, яка живе з ним в одній квартирі. А якщо ви ще й будете парочку для всіх зображати…

Вероніка мовчки зробила ще один ковток чаю, згадуючи випадково почуту розмову Кирила з другом. Про це вона не розповіла навіть Даші. Чомусь хотілося зберегти цю деталь в таємниці від всіх. Мабуть, буде важко залишатися байдужою поруч з таким привабливим чоловіком. Чи не пошкодує вона про своє рішення допомогти Кирилу? Відповіді не було.

— Від батьків довго правду ховатимеш? — Даша доїла рогалик і обтрусила пальці, витираючи їх паперовою серветкою.

— Доведеться ховати, — зітхнула Вероніка. — Мама і так страшенно хвилюється. Добре, що Маринка хоч про Кирила їй не розповіла. Мама тепер навіть мою ідею з орендованою квартирою підтримує.

— Та хто ж тебе відпустить тепер на ту орендовану квартиру, Ніко? — примружилася Даша. — Думаю Кирило і далі хоче твої сніданки смакувати. А може він і тобою посмакує, а?

— Та годі тобі! — обличчя спалахнуло рум’янцем і Вероніка підвелася з-за столу. — Ходімо. Через три хвилини дзвоник.

Остання лекція за розкладом була з філософії і здавалася Вероніці неймовірно довгою та нудною. Даша тихо куняла поруч, слухаючи викладача і поглядаючи на свій наручний годинник. Почувши дзвоник, Вероніка зітхнула з полегшенням. Підхопивши короткий чорний жакет, вона швидко натягнула його поверх своєї світлої блузки на ґудзиках і перевела погляд на Дашу. Дівчина теж встигла зібратися і тепер зав’язувала пояс на своєму довгому сіро-блакитному кардигані, який дуже пасував до її очей. Дівчата спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю разом з потоком студентів, які поспішали покинути університет. День був сонячним, але вітряним і трохи прохолодним.

— Одразу в офіс їдеш? — запитала Даша, щільніше загортаючись в кардиган.

— Так, — Вероніка засунула руки в кишені своїх прямих чорних штанів, опустивши погляд під ноги. — Треба налаштуватися на зустріч із Зоєю.

— Головне зберігай спо…, — Даша раптом зупинилася, замовкнувши на пів слові. — А най його! Оце красень!

Вероніка автоматично повернула голову, простеживши за поглядом подруги і побачила знайомий чорний кросовер. Кирило чекав поруч з машиною, спершись на капот і засунувши руки в кишені своїх чорних джинсів. Темно-синя сорочка спортивного крою бездоганно підкреслювала його треноване тіло. Очі Кирила були прикриті темними сонцезахисними окулярами. Він дивився в інший бік і не помічав дівчат. А Вероніка бачила, з яким захватом та цікавістю дивилися на нього інші студенти. Особливо студентки.

— Цікаво до кого приїхав? — тихо промовила Даша.

— Дашо, — Вероніка з посмішкою перевела погляд на подругу. — Це Кирило.

— Оцей?! — Даша ахнула, не зводячи погляду з чоловіка. — Ніко, та в нього ж з першого погляду закохатися можна! Ой, здається він нас помітив.

Вероніка повернула голову. Кирило повільно зняв сонцезахисні окуляри та трохи посміхнувся, зустрівши її погляд. Шкірою неначе пройшовся теплий електричний струм, який помітно прискорив серцебиття. Вероніка відвела очі.

— Матінко рідна! А як посміхається! — із захватом прошепотіла Даша.

— Познайомити?

— Краще іншим разом, — Даша зустріла погляд подруги і хитро посміхнулася. — Зараз я морально не готова. Біжи до свого боса. До завтра.

Даша звернула убік, а Вероніка рушила до Кирила, який продовжував з посмішкою дивитися на неї. Серце все швидше тріпотіло в грудях під теплим поглядом темно-карих очей і дівчина не могла вгамувати хвилювання.