Глава 10. Вечір важливих рішень

Залишившись на самоті у квартирі Кирила, Вероніка ще пару хвилин розгублено стояла в передпокої біля своєї сумки. Як можна ночувати у помешканні ледь знайомого чоловіка, який до всього ще є твоїм босом? Все було якось неправильно. Але дівчина розуміла, що вибору немає. Якби ж хоч Даша була в місті… Стягнувши взуття і джинсову куртку, Вероніка рушила оглядати помешкання. Квартира мала три кімнати. Всі вони були оформлені у стилі стриманого чоловічого мінімалізму, в якому поєднувалися світлі та темно-сірі кольори. Вероніка побувала у вітальні з величезним телевізором і сірою канапою з купою подушок. Зазирнула у спальню, побачивши широке охайно застелене ліжко. Поруч з дверима спальні розташовувалися двері до гардеробної. А навпроти них знаходилася ванна кімната, вимощена коричневою плиткою з імітацією під дерево. Всюди панувала ідеальна чистота і порядок.

Вероніка рушила до останніх дверей, в які ще не зазирала. І опинилася в кімнаті, яка вочевидь була домашнім кабінетом. Тут стояв компактний темно-коричневий стіл, на якому лежав ноутбук. Навпроти стояла сіра софа по обидва боки від якої висіли полички з різними дрібничками. Вероніка підійшла до скляних дверей, що знаходилися біля вікна, відчинила їх і опинилася на вузькій лоджії. Через великі вікна було видно інші багатоповерхівки, які зараз ховалися за прозорою завісою дощу. А трохи далі за ними знаходилася широка жвава дорога, наповнена машинами. Мабуть, з настанням темряви звідси відкривається дуже гарний краєвид на вогні нічного міста. 

Вероніка покинула лоджію, зайшла у вітальню і зупинилася біля канапи. Тиша у квартирі порушувалася лише монотонним дріботінням дощу по вікнах, а на серці було важко та самотньо. В задній кишені джинсів озвався дзвоном телефон. Витягнувши гаджет, Вероніка поглянула на екран і прийняла виклик.

— Привіт, мамо.

— Ніко, це що таке?! — рідний голос в динаміку телефону був дуже схвильованим. — Маринка щойно телефонувала. Як це все розуміти?!

Вероніка втомлено зітхнула і повільно опустилася на канапу. Звісно Марина одразу здійняла галас. Можна тільки уявити, що саме вона наговорила матері.

— Ніко, ти чуєш мене? — жіночий голос став суворішим. — Маринка каже, що ти її хлопця зваблювала! Не вірю в цю нісенітницю! Але ти мусиш пояснити!

— Я нікого не зваблювала, мамо. Що саме Марина тобі розповіла?

— Сказала, що побачила, як ти спокушаєш її Дениса.

— І… все?

— А є ще щось?! — перелякано вигукнула жінка.

— Все зовсім не так, — Вероніка зрозуміла, що Марина нічого не сказала матері про Кирила та бійку і полегшено перевела подих. — Це Денис до мене чіплявся.

— До тебе її хлопець чіплявся?! Ох, лихо!

— Не хвилюйся. Я з’їхала від Маринки. Більше не повернуся до неї.

— Куди з’їхала? — жіночий голос в динаміку став настороженим. — До кого?

— До… колеги по роботі, — Вероніка не могла збрехати матері, але сказати всю правду було просто неможливо.

— Що за колега? Хтось з фірми? Ти ж лише тиждень там працюєш, Ніко!

— Це тимчасово. Скоро буде зарплата, зможу орендувати квартиру. Завтра субота. Я приїду і все розповім, добре? А зараз мушу йти. Поцілуй за мене тата.

Завершивши розмову з матір’ю, Вероніка відкинулася на спинку канапи. Не можна казати батькам про Кирила. Доведеться сховати частину правди. Вперше за все життя недоговорювати, навіть брехати. Ця думка пекла Вероніку наче розпечене залізо. Чому все так заплуталося? І як виплутатися? Втома накрила з новою силою, погрожуючи розчавити своєю вагою. Хотілося хоч ненадовго втекти від переживань, які все більше заганяли в глухий кут. Підхопивши подушку, Вероніка поклала її на куток канапи та лягла, згорнувшись клубочком. Стук дощу за вікном заспокоював і дівчина непомітно для себе самої заснула.

Прокинулася Вероніка від того, що рука зомліла від незручного положення. Дівчина невдоволено поморщилася і розплющила очі. За вікном вже панували сутінки. Вітальня загорнулася в напівтемряву, але в коридорі було видно м’які відблиски світла. Вероніка помітила, що лежить на канапі накрита теплим м’яким пледом. Звідки ця ковдра? Відкинувши плед, дівчина підвелася на ноги та рушила в коридор. Світло падало з відчинених дверей кабінету. Зазирнувши всередину, Вероніка побачила Кирила в темних спортивних штанах і білій футболці. Він сидів за софі, тримаючи на колінах увімкнений ноутбук.

— Привіт, — Кирило повернув голову до дівчини, а на його обличчі з’явилася легка посмішка. — Відпочила трохи?

— Так, — Вероніка збентежено опустила очі. — Не помітила як заснула.

— У тебе був важкий день, — Кирило відклав ноутбук, підвівся на ноги і підійшов ближче до дівчини. — Як почуваєшся?   

— Краще.

— Ніко, — Кирило підняв руку та обережно підчепив пальцями її підборіддя, змусивши підняти голову. — Той мерзотник… Він тобі точно нічого не зробив?

— Не встиг, — Вероніка насилу чула власний голос, потонувши в темно-карих чоловічих очах, що зігрівали дивним теплом. — Лише налякав.

— І чому ти така необережна? — пальці Кирила ковзнули убік, лагідно пройшлися по щоці дівчини та підчепили довге пасмо волосся, відгортаючи його назад. — Голодна? Я вечерю привіз.