Глава 8. На межі емоцій

Кросовер летів вулицями міста на шаленій швидкості, але Кирило не відпускав педаль газу, наполегливо втискаючи її в підлогу. В голові вирувало торнадо гніву, яке зносило на своєму шляху всі думки. Кирила страшенно розлютила поява матері та Зої в офісі, але здаватися він не збирався. І був впевнений, що Вероніка погодиться продовжити гру. Навіть прийшов у відділ продажів, щоб вкоротити Тані її довгий язик, врятувати репутацію своєї фіктивної дівчини. Але мала норовливиця проявила характер. Такий неочікувано різкий опір остаточно зірвав всі запобіжники. Гнів стримати не вдалося і він вирвався назовні. Гарячий, некерований, руйнівний. І Вероніка втекла. Нехай йде! Завтра сама прибіжить, якщо їй дійсно потрібна робота. А якщо не прибіжить? Кирило важко зітхнув і трохи відпустив педаль газу, сповільнюючи машину. Скільки часу він вже безцільно кружляє вулицями міста? Трясця, чому все склалося саме так?! 

Кирило не хотів брати Зою в офіс. Але чудово розумів, як дивно буде виглядати відмова. Зоя вже починає щось підозрювати. І як знайти причину для відмови, коли тобі пропонують взяти на роботу добре знайому людину з досвідом та гарною освітою? Кирило не міг допустити, щоб його хитрість розкрилася. І розумів, що треба терміново щось придумати. Полум’я злості згасало, поступаючись місцем невластивому почуттю провини. Кирило вже шкодував про свою нестриманість. І чому Вероніка відмовилася продовжувати ці фіктивні стосунки? Вперта норовливиця! Чекає, що він буде за нею бігати та вмовляти? Оце вже ні! Але ж… Чому так тисне в грудях від цієї сварки?

Кирило знову натиснув на педаль газу, розганяючи машину. Хотілося кудись подіти емоції, отримати пораду. Хвилин за двадцять він зупинив авто біля добре знайомого СТО. Залишивши машину на парковці, Кирило минув високий гараж, в якому ремонтували автівки і увійшов до його бокової частини, яка виконувала роль офісу. Він швидко піднявся сходами на другий поверх і зайшов у невелику кімнату. Тут стояв стіл, за яким сиділа миловидна повненька жінка років сорока в синіх джинсах і зеленому джемпері. Її коротко підстрижене світло-золотисте волосся кумедно крутилося навколо обличчя, викликаючи у мозку асоціацію з пухнастою кульбабкою.

— Добрий день, Кириле Максимовичу! — карі очі жінки зупинилися на обличчі Кирила і на її губах з’явилася посмішка.

— Добрий день, Олено! — кивнув їй Кирило, вказуючи пальцем на зачинені двері праворуч. — Влад у кабінеті?

— Так. Заходьте, він сам, — на столі Олени задзвонив телефон і вона взяла слухавку. — Добрий день! СТО… Можна. Яка проблема? 

Залишивши Олену розмовляти з клієнтом, Кирило підійшов до зачинених дверей. Постукавши, він відчинив двері та увійшов до невеликого квадратного приміщення. Воно мало нагадувало кабінет в класичному значенні цього слова. Дві суміжні стіни навпроти дверей були скляними і відкривали погляду внутрішню частину гаража та майстрів, які ремонтували машини. Одна з цих скляних стін мала окремі двері, за якими розташовувались вузькі металеві сходи. Вони давали змогу спуститися в гараж прямісінько з кабінету. Третя стіна була зовнішньою і містила прямокутне вікно. Праворуч від нього стояла чорна шкіряна канапа, а в протилежному кутку розташувався масивний чорний стіл, який стояв боком до дверей. За столом сидів темноволосий чоловік в чорних джинсах і світло-сірій футболці, яка гарно підкреслювала його широкі плечі.

— Кого я бачу! — світло-сірі очі чоловіка зустріли погляд Кирила, а на його прикрашеному короткою бородою обличчі з’явилася посмішка. — Привіт! 

— Привіт, Владе! — Кирило потиснув руку друга, який вийшов йому назустріч. — Зайнятий?

— Залюбки зроблю перерву, — Влад вказав йому на канапу. — Кави хочеш?

— Ні, — Кирило опустився на чорне шкіряне сидіння. — Халепа у мене!

— З машиною щось? — Влад став серйозним, сідаючи на інший бік канапи.

— Якби ж! Зоя кисень перекрила. Ще й з Веронікою посварився.

— Мені вже цікаво! — Влад посміхнувся і поставив лікоть на спинку канапи, підпираючи кулаком голову. — Що сталося?

Кирило зітхнув і почав розповідати все, що трапилося за останні години. Влад слухав мовчки, але у його очах час від часу спалахували веселі вогники.

— А я тобі казав, що ідея з фіктивною дівчиною ризикована, — спокійно промовив він, вислухавши всю розповідь. — Зоя не дурепа.

— Іншої ідеї у мене не було, — буркнув Кирило. — Що порадиш робити?

— Варіант перший. Ти звільняєш Вероніку і залишаєшся сам на сам із Зоєю.

— А потім Зоя переходить в активний наступ і робить моє життя нестерпним, — підхопив Кирило. — Разом з матір'ю, яка страшенно хоче нас одружити! 

— Тоді другий варіант, — Влад схилив голову набік. — Помиритися з Веронікою.

— Як з нею миритися, Владе?! Навіть слухати нічого не хоче!

— Я б теж не слухав, якби мені поставили такий ультиматум, — примружився Влад. — Вона ж дівчинка. Ніжніше треба було.

— Ну дякую! Підтримав!

— Друже, я завжди на твоєму боці. Але зараз ти дійсно трохи...

— Сам знаю! — роздратовано буркнув Кирило. — Довели. Нервів не напасешся на цих жінок! Одна в облогу взяла, інша вперта наче той баран.

— У жінок особлива логіка. Недосяжна для нашого розуміння. Прийми це.