Глава 5. Прогулянка з пригодами

Вероніка вклала пальчики в долоню Кирила, який простягнув їй руку і підвелася з-за столу. Хотілося якомога швидше піти. Сховатися від пронизливих поглядів Зої та Наді, що неначе кололи тіло гострими голками. Вероніка ще ніколи так не втомлювалася від звичайної вечері. Проте намагалася не показувати свого емоційного виснаження і звернулася до Наталії, яка мовчки допивала чай.

— Дякую за вечерю, Наталіє Федорівно. Було дуже смачно.

— Прошу, — в темно-сірих очах матері Кирила не було навіть тієї стриманої ввічливості, з якою зазвичай проводжають не дуже бажаних гостей. 

— Радий був познайомитися, Ніко! — Максим подарував дівчині теплу посмішку і підвівся з-за столу, щоб потиснути руку сина.

— Дякую за гостинність, — Вероніка щиро посміхнулася йому у відповідь і перевела погляд на Зою та Надю. — Гарного вечора. До побачення.

Кирило теж кивнув всім на прощання і повів дівчину до виходу. Опинившись за межами вітальні, Вероніка перевела подих. Кирило мовчки поглянув на неї, починаючи обережно пестити тендітні дівочі пальчики у своїй руці. Лагідно і дуже турботливо. Було приємно. Невагома ласка розходилася шкірою теплими мурашками і Вероніка насолоджувалася нею, забувши навіть про втому. Не дивно, що Зоя активно полює на Кирила. Мабуть, не кожен чоловік вміє викликати таку реакцію тіла одним лише дотиком. А ще Кирило розумний і дуже привабливий. В такого легко закохатися… Вероніка роздратовано обірвала свої думки. До чого тут закоханість?!

Вони вийшли з будинку і рушили до машини, що залишилася по той бік кованої огорожі. Сонце вже сховалося, а на землю опустилася прозора завіса сутінків. Ввечері стало холодніше і Вероніка пожалкувала, що не взяла кофту. Посадивши дівчину на переднє сидіння свого кросовера, Кирило сів за кермо. Цього разу Вероніка поспішила пристебнутися самостійно. Кирило завів двигун і машина зрушила з місця. Перші кілька хвилин в салоні панувала цілковита тиша. Охайна вулиця з елітними маєтками швидко залишилася позаду. Виїхавши на широку дорогу, що вела у бік міста, Кирило кинув на Вероніку швидкий погляд і спокійно запитав:

— Ти як? 

— Втомилася, — зізналася дівчина. — Це було не так просто.

— Ти блискуче впоралася. І так кумедно вибісила Зою. Це було круто!

— Я зовсім не сподобалась твоїй матері.

— Але сподобалась батьку, — Кирило усміхнувся. — Він не дуже любить Зою.

— Ти давно її знаєш?

— З дитинства. Мої батьки все життя дружать з Надею та її чоловіком Петром.

— Зоя приваблива дівчина, — Вероніка задумливо дивилася на темну дорогу, осяяну яскравим світлом фар. — Розумна, цікава. Чого тобі в ній бракує?

— Щирості. Я бачив Зою справжньою. І ця справжність дуже відрізняється від гарної зовнішньої картинки.

— Думаєш тепер вона відчепиться від тебе?

— А що їй ще залишається? Я показав, що зайнятий. Зоя навряд довго буде самотньою. Хтось та й візьме заміж.

— Ти так кажеш, наче Зоя готова піти заміж за першого ліпшого! — обурилася Вероніка, перевівши на нього погляд. — Для цього потрібні почуття.

— Почуття, — Кирило хмикнув. — От тільки не треба мені розповідати про метеликів у животі, рожевий туман у думках і бентежні мурашки по шкірі. Це все існує лише у вашій дівочій уяві.

— Ти ніколи не кохав?

— А що таке кохання? Як на мене, це вигадана штука. З дівчиною може бути весело, цікаво у спілкуванні, гаряче в ліжку. Але це не назвеш коханням.

Вероніка мовчки перевела погляд на темну дорогу. Вона завжди вважала кохання особливою хімією. Тендітною магією двох сердець, які відчувають одне одного по особливому. Але пережити щось подібне не довелося ще жодного разу. Можливо кохання дійсно складається лише з комфортного спілкування і гарного сексу? Решту дороги вони їхали мовчки. Повернувши на тиху вулицю, що знаходилася неподалік від багатоповерхівки Марини, Кирило запитав:

— Де ти живеш?

— Висади мене там де забирав.

— На зупинці? — здивувався Кирило. — Давай до будинку підвезу. Вже темно.

— Двір тихий, машину помітять, — Вероніка подумала про вікна Марини, що знаходилися на другому поверсі. — Не хочу пояснювати сусідам хто ти такий.

— Ти серйозно думаєш, що я відпущу тебе саму? На темну порожню вулицю? — Кирило знову хмикнув. — Твій будинок далеко звідси?

— Звідси? — Вероніка визирнула у вікно. — Ні. Хвилин десять йти.

Кирило мовчки з’їхав з дороги і зупинив машину під вуличним ліхтарем. Вероніка відстебнулася, збираючись прощатися. Проте не встигла сказати жодного слова, бо Кирило впевнено заглушив двигун і вийшов на вулицю. А потім швидко обійшов автівку і відчинив дверцята поруч з дівчиною.

— Що ти робиш? — здивувалася Вероніка, зустрівши його погляд.

— Якщо не хочеш їхати, поведу пішки, — Кирило простягнув їй руку. — Йдемо?

— Я дійду сама, — Вероніка непомітно для самої себе вклала руку в його долоню, покидаючи салон машини. — Не треба мене про…

— Тобі холодно? — Кирило затримав її прохолодні пальчики у своїй руці, зачинивши дверцята автівки. — Чому не сказала?