Глава 2. Порятунок холостяцького життя

У другій половині дня офіс завжди здавався Кирилу набагато тихішим, ніж зранку. А особливо тихим і безлюдним виглядав коридор четвертого поверху. Тут знаходилися лише кабінети генерального директора, його заступників і керівників відділів. А також конференц-зала для нарад і відділ кадрів. На четвертому поверсі ніколи не було зайвої метушні і ніщо не заважало зосередитися на роботі. Зупинившись біля дверей відділу кадрів, Кирило постукав і зайшов у маленький кабінет. Тут стояли два столи та широкий стелаж, на поличках якого вишикувалися кольорові теки. Стіл біля дверей зараз був порожнім, а за столом біля вікна сиділа жінка у світло-сірому костюмі.  

— Ну що, Катерино Степанівно? — Кирило підійшов ближче і поставив на підвіконня порожню білу чашку, яку тримав у руках. — Знайшли ви нам нового менеджера з продажу?

— Дивись скільки анкет, — жінка з посмішкою вказала на розкладені перед нею папірці. — Можеш пишатися фірмою. Охочих працювати у тебе багато.

— Розширю виробництво і справи ще краще підуть. То що там з кандидатами?

— Особисто мені найбільше сподобалися дві дівчини, — Катерина Степанівна підхопила зі столу папірець і простягнула його Кирилу. — Колесник Алла. Двадцять дев’ять років, приємна і досвід є. Заміжня, сину вісім років. Більше дітей не планує, тож в декрет не піде.

— Непогана кандидатка. — Кирило пробігся поглядом по анкеті. — А друга?

— Демидевич Вероніка, — жінка простягнула йому інший папірець. — Ця ще навчається, не має досвіду і може працювати лише пів дня. Але мені вона сподобалась, має характер і здатність переконувати. Якщо взяти таку дівчину на старті, за кілька років з неї може вирости крутий фахівець.

Почувши про відсутність досвіду та характер, Кирило чомусь одразу згадав незнайомку, від якої щойно отримав дверима по голові. Отже, малу нахабу звати Вероніка. Погляд зупинився на рядку анкети, в якому було зазначено вік. Лише дев’ятнадцять? Норовлива! Хоч і гарненька. Кирило добре запам’ятав виразні світло-карі очі дівчини та її гарненьке обурене обличчя, обрамлене м’якими хвилями світло-каштанового волосся. Вероніка навіть не підозрює, що тріснула по голові свого потенційного боса. Якби така норовлива красуня зустрілася не в офісі, а десь на вечірці… Кирило мимоволі посміхнувся цій думці. Дівчат з характером вдвічі приємніше приборкувати.

— Ти посміхаєшся, — примружилася Катерина Степанівна. — Чому?

— Ем… Згадав дещо, — Кирило наказав собі повернути думки до роботи. — Кого з них порадите взяти?

— Ти у нас бос. Вирішуй.

— Катерино Степанівно, ви понад двадцять років тут працюєте. Батько завжди дослухався до ваших рекомендацій і я цю традицію порушувати не збираюся. Ви з першого погляду можете визначити наскільки людина підходить на посаду.

— Все залежить від мети, — посміхнулася жінка. — Якщо тобі потрібна звичайна робоча конячка, бери Аллу. А от на перспективу я раджу Вероніку.

Кирило знову перевів погляд на анкети, які тримав у руках. Гарна робоча конячка чи норовлива перспектива? Що ж обрати? Думки були перервані дзвоном мобільного телефону.

— Подумаю над цим, — Кирило повернув анкети Катерині Степанівні, витягнув гаджет з кишені своїх чорних джинсів і прийняв виклик. — Привіт, мамо!

— Привіт, сину! — пролунав у динаміку жіночий голос. — Зайнятий?

— Збираюся їхати на зустріч, але можу трохи поговорити, — Кирило вийшов у коридор і зупинився біля стіни. — Як справи у вас із татом?

— Тато знову на свою риболовлю поїхав. А я от з Надею бачилася. Що вона мені розповіла! Зоя повернулася в Україну.

— Справді? — Кирило згадав кращу подругу матері Надю та її доньку Зою, молодшу за нього на чотири роки. — Вона ж поїхала вчитися за кордон.

— Зоя вже завершила навчання і навіть встигла попрацювати в Лондоні.

— Чому ж повернулася в Україну?

— Бо вдома краще, — в динаміку телефону почулося тихе зітхання. — Сину, якою красунею вона стала! І досі незаміжня.

Кирило важко перевів подих. Останнім часом матір постійно сватала йому дівчат. Невже так важко зрозуміти, що одружуватися він не хоче? Всі минулі рази Кирилу вдавалося викрутитися з ситуації. Але знаючи наполегливий характер Зої і те, що вона донька близької подруги матері… Це буде складніше.

— Я запросила Надю і Зою на вечерю, — виголосила жінка. — І тебе запрошую.

— Мамо, ти знову? — приречено зітхнув Кирило.

— Так, сину! Знову! — тон жінки став рішучим. — Тобі тридцять років, час про родину подумати! Чим тобі Зоя не пара? Гарна ж дівчинка. Запроси її кудись.

— Мамо, я не буду нікуди запрошувати Зою.

— Тоді я з тобою серйозно посварюся, Кирило! Ти прийдеш на вечерю і поспілкуєшся з Зоєю. В суботу о сьомій. Все, цілую!

В динаміку почулися короткі гудки. Кирило втомлено зітхнув, ховаючи телефон назад в кишеню джинсів. Клас! Ультиматум! Або Зоя, або сварка з матір’ю. Пахне смаленим, треба щось робити. Знаючи мертву хватку Зої, одним побаченням не відбудешся. Так ще й одружать силоміць! 

Кинувши погляд на наручний годинник, Кирило повільно рушив коридором до ліфта. Час їхати на зустріч, а всі думки тепер зайняті пошуком шляхів порятунку від примусового побачення з Зоєю. Трясця! Ще й голова досі болить. Все завдяки малій норовливій нахабі! Кирило похмуро дивився собі під ноги, намагаючись зосередитись. Проте на підході до ліфта все ж таки підняв голову і побачив Вероніку. Короткий чорний жакет сховав забруднену частину сукні, але обличчя дівчини досі було похмурим. Кирило відчув роздратування і шумно зітхнув, зупиняючись біля неї. Проте в голові раптом спалахнула ідея, що миттю затьмарила всі інші думки. А от і вихід! Кирило з посмішкою поглянув на Вероніку, яка вже встигла повернутися до нього спиною. Він не піде на побачення із Зоєю і збереже гарні стосунки з матір’ю. А мала нахаба в цьому допоможе!