Моя особиста спокуса

Глава 1. Співбесіда-халепа

Прохолодний літній день загортав місто в приємну свіжість, а в чистому повітрі вже відчувався невагомий присмак осені. Вероніка впевнено йшла тротуаром, який майже повністю ховався під густими кронами кленів. Літо закінчується. На календарі кінець серпня і на порозі вже стоїть осінь в сірому плащі туманів та дощів. Вероніка не любила холод і вологу мряку. Тому щоразу проводжала літо з сумом, який відгукувався в серці терпким ароматом пожовклого листя.

Побачивши п’ятиповерхову офісну будівлю, за якою розташовувалася огороджена парканом територія, Вероніка зробила глибокий вдих. А потім підійшла до широких скляних дверей будівлі і зупинилася, кинувши погляд на своє відображення. Приталена сукня персикового кольору з круглим вирізом біля шиї закінчувалася трохи вище колін і гарно сиділа на стрункій дівочій фігурі. Верхня частина вбрання ховалася під коротким чорним жакетом. Грайливий вітер закрутив довге світло-каштанове волосся Вероніки шовковистими хвилями. Світло-карі очі дівчини були дуже серйозними, а найяскравішою складовою її макіяжу була помада ніжно-коралового відтінку. В чорних босоніжках на тонких підборах було не зовсім звично. Але Вероніка вміла носити таке взуття і розуміла, що воно найкраще пасує до ділового образу.

Вероніка взялася за довгу вертикальну ручку скляних дверей і відчинила їх, опиняючись всередині будівлі. Праворуч від входу розташовувалися сходи та ліфт, а навпроти стояла стійка рецепції. За нею сиділа симпатична дівчина в легкій блузці м’ятного кольору. Вбрання гарно пасувало до сірих очей адміністраторки та її світлого хвилястого волосся, що ледь доходило до плечей. Вероніка прочитала на бейджі дівчини ім’я «Марія».

— Вітаю в «Air Технолоджіс», — з посмішкою привіталася адміністраторка. 

— Добрий день, — кивнула їй Вероніка. — Я на співбесіду.

— Вам на четвертий поверх, коридор ліворуч, — пояснила Марія. — Співбесіда проходить в конференц-залі, на дверях є табличка.

Вероніка подякувала і рушила до ліфта. Простора темно-сіра кабіна швидко підняла дівчину на четвертий поверх. Вероніка легко знайшла потрібні двері, бо біля них утворилася маленька черга з двох дівчат. На вигляд їм обом було близько тридцяти. Мабуть, точно мають досвід роботи. Вероніка тихо зітхнула, зняла жакет і зупинилася біля стіни, приготувавшись чекати. 

У запрошенні не було вказано час, тому кандидатки заходили по черзі. Вже через п’ятнадцять хвилин Вероніка залишилася в коридорі сама. Темно-коричневі двері конференц-зали відчинилися і з них вийшла остання дівчина, яка була попереду. Вона виглядала дуже задоволеною і мовчки поспішила до ліфта. Вероніка підійшла до дверей і потягнула їх на себе. Опинившись всередині, вона побачила довгий стіл, за яким сиділа жінка років п’ятдесяти у світло-сірому костюмі зі штанів та жакета. Її пряме чорне волосся було охайно підстрижене під каре. Поруч з жінкою сиділа повненька молода білявка з блакитними очима і довгим волоссям, зібраним у хвіст. Вона була одягнена в сині джинси та світло-червону кофтинку на ґудзиках. Вероніка одразу зрозуміла, що суворого дрескоду в офісі не дотримуються.

— Добрий день, — промовила вона, причиняючи двері. — Можна?

— Ще одна кандидатка? — чорні очі старшої жінки перемістилися на Вероніку.

— Це остання, Катерино Степанівно, — промовила білявка, простягнувши жінці білий папірець. — Демидевич Вероніка. Ось її анкета.

— Дякую, Ніно! Повертайся на своє місце, далі я сама.

Ніна вийшла в коридор, а Катерина Степанівна вказала Вероніці на стілець навпроти себе. Дівчина повісила жакет на спинку стільця і сіла, відчайдушно намагаючись приховати шалене хвилювання.

— Вероніка, — Катерина Степанівна уважно вивчала анкету. — Ще навчаєтесь?

— Закінчила третій курс. Факультет економіки та менеджменту.

— Дев’ятнадцять років. Маєте досвід роботи?

— Ні, — Вероніка непомітно переплела пальці рук під столом. — В оголошенні було вказано, що ви готові взяти студентку без досвіду.

— Це так, — кивнула жінка. — Але у нас вже є кандидатки з досвідом і…

— Навіщо ж тоді вказувати, що ви готові взяти людину без досвіду? — перебила її Вероніка. — Однаково ви навіть не даєте їй шанс.

— Хм, — чорні очі Катерини Степанівни хитро примружилася. — Вероніко, а чому я повинна взяти на цю посаду саме вас?

— Бо я наполеглива, відповідальна, швидко вчуся і вмію переконувати.

— І сперечатися теж вмієте. З такими як ви можуть бути проблеми.

— Я не нахабна, — тихо заперечила Вероніка. — Але вмію відстоювати свою точку зору. Це допомагає в продажах. Хіба ні?

— Тут погоджуюся, — кивнула жінка. — А як поєднаєте роботу і навчання?

— В оголошенні було написано, що можлива часткова зайнятість.

— Але у мене купа анкет від кандидаток, які можуть працювати повний день.

Вероніка не змогла знайти відповіді на цей вагомий аргумент і мовчки опустила погляд на свої зчеплені пальці рук. Марно було сподіватися отримати цю посаду. Всім потрібна людина з досвідом, яка може працювати повний день.

— Мені справді потрібна ця робота, — тихо промовила дівчина.

— Так всі кажуть, — Катерина Степанівна зібрала папери та підвелася. — Ми розглянемо вашу кандидатуру, Вероніко. Дякую, що прийшли. Гарного дня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше